дивись.info

Тема війни на писанці – річ неприпустима, – писанкар і воїн з Коломиї

Тема війни на писанці – річ неприпустима, – писанкар і воїн з Коломиї

Олег Кіращук – один з найвідоміших українських писанкарів сучасності. За все життя він створив понад 15 тисяч писанок, які можна побачити у музеях і приватних колекціях. А коли почався Майдан, митець залишив писачок і рушив до Києва. Згодом взяв у руки зброю, щоб боронити країну від ворога. Пройшов «дебальцівський котел», був поранений. Сьогодні саме творчість допомагає пану Олегу повернути внутрішню рівновагу після пережитого.

– Пане Олеже, ми звикли, що писанкарство – це більш жіночий вид мистецтва. Як Ви прийшли у писанкарство і з чого все почалося?

– Безперечно, писанкарство – то є «жіночий вид мистецтва», принаймні давніх історичних документів чи згадок про чоловіків-писанкарів ми не маємо. Щоправда, в ХІХ-ХХ століттях ми вже мали плеяду чоловіків, які зробили надзвичайно багато в царині писанкарства – вони і збирали етнографічний матеріал, і, власне, писали писанки. На гадку падають найбільш помітні постаті: Володимир Шухевич – етнограф, який задокументував кількадесят писанок з Гуцульщини у своєму чотиритомнику «Гуцульщина»; Михайло Фірчук з Буковини, етнограф, який не тільки зібрав кілька тисяч зразків писанок, але і винайшов техніку консервації цих крихких витворів; Олексій Соломченко – написав понад 1200 статей, розвідок і повідомлень про народне мистецтво Гуцульщини, Покуття і Прикарпаття (зокрема і про писанки)… Дмитро Пожоджук… Тарас Городецький… Іван Паращук з Криворівні… Багатьох із них вже давно нема з нами, але вони залишили після себе величезний творчий та етнографічний доробок. Таким чином, якщо до писанок взявся чоловік – то не є так вже і зле.

– Скільки писанок Ви створили і в яких приватних колекціях вони знаходяться?

– Вперше писанки почав писати в 1986 році, в часи так званої перебудови. На той час писав писанки, які були характерні для Покуття, і був певен, що то буде лиш моїм тимчасовим захопленням. Тоді до писанкарства мене заохотила моя мама, її ж наставницею була її мама (моя бабуся, яка жила на Покутті). 1992 року, після повернення із лав Збройних Сил, я раптово «захворів» на писанки, бо писав їх без зупину. З тих пір написав понад 15 тисяч писанок, але серед них є лише сотня-друга, які найбільш варті уваги. До початку 2000-тх років  намагався писати лише автентичні писанки, тобто писанки з давніми орнаментами, причому працював суто писачками (інструментами для написання писанок), які були виготовлені в Космачі, що на Гуцульщині (там народився і виріс мій батько). До 2004 року їздив селами, спілкувався із старенькими писанкарками, робив замальовки давніх писанкових орнаментів та символів. Зібрані замальовки розмістив на своїй сторінці у Фейсбук – ними користуються етнографи, зокрема пані Люба Петруша (США), покійний Мирослав Куц (Канада)…

– Розкажіть, будь ласка, історію, що пов’язує Ваші писанки і модний дім Gucci?

– Ця історія – мій жах, бо вона застилає собою інші добрі речі, які пощастило зробити в своєму житті. Це трапилось навесні 2009-го. Якось отримав повідомлення від знайомої колекціонерки із США, яка впізнала мої писанки на англомовному сайті про моду. Там повідомлялось, що Дім моди Ґуччі створив колекцію одягу «Осінь-зима-2008», використовуючи писанкову орнаментику, яка притаманна українській писанці. Там же було подано зображення одягу та писанок. Потім було ще кілька повідомлень з-за кордону, далі було радісне піднесення на англомовних «писанкових» сайтах, далі – інформація про «невідомого писанкаря» потрапила і на українські Інтернет-ресурси… Я погано володів англійською, тому не міг зрозуміти чи те все є правдою? Не зізнавався в авторстві доти, допоки про цю подію не почали говорити і в моєму місті. До речі, того ж року я став лауреатом обласної художньої премії ім. Я. Лукавецького – і ця подія набагато важливіша для мене. Зрештою, новина про «Ґуччі і писанки» була позитивною тим, що це був привід світові згадати про Україну в позитивному сенсі.

– Майдан, активним учасником якого Ви були, знайшов вихід у Вашій творчості. Які писанки Ви тоді створили?

– Як людина творча і непосидюча я нудився, коли стояв в якості волонтера-охоронця в «Громадському секторі Євромайдан»,  тому, виконуючи свої функції, водночас думав, як би можна було зобразити ті події на писанці? Насправді, то було дуже непросто, бо писанкарство має свої певні традиції, канони, які не можна порушувати (навіть, якщо розписане яйце розглядати як «мальованку»). Таким чином, з’явився ескіз майбутньої писанки, де я зобразив білих пташок, за якими женеться орел-беркут, а пташки залітають до розчиненої брами собору. Цей задум так і залишився ескізом на писанках, бо я не міг повноцінно творити в той час, коли на Майдані гинули люди. А потім, після подій Майдану була війна…

– Почалася війна і Ви, пане Олеже, знову не залишилися осторонь, а вирушили добровольцем воювати у складі 128-ої гірсько-піхотної бригади. Що Вами тоді рухало?

– Якраз під час розстрілу Небесної сотні я став активістом «Правого сектору», під час подій у Криму ми почали активно готуватися до захисту Держави. Саме в складі «Правого сектору» я здобув перші знання військової справи. Як відомо, на той час сім’ї бійців добровольчих батальйонів не були соціально захищеними, тому влітку 2014 прийняв нелегке рішення, щоб не залишити сім’ю без соцзахисту, прийшов на військкомат з вимогою прийняти до лав ЗСУ. Таким чином, 1 серпня 2014 року я став бійцем 128-ої гірсько-піхотної бригади. Разом з бригадою  пройшов «дебальцівський котел» (взимку 2015 року) де був поранений.

– Як тоді виходили з «дебальцівського котла» і як сьогодні, через роки, оцінюєте ці події?

– Безперечно, час і лікує, і дає змогу глянути на ті події збоку. Те, що противнику не вдалось повторити сценарій «іловайського котла» – абсолютно поза сумнівом. Під час оборони «дебальцівського плацдарму» ми не лише знали, чого варті обіцянки противника щодо «зелених коридорів», але ми і навчились воювати. Так, і серед наших бійців були ті, кого паралізував страх; були такі, що залишили нас у найважчий момент – через що ми вже не могли тримати оборону. Незважаючи на це, противник назвав свій відеосюжет про ті бої «Страшна ціна перемоги», тобто ми билися, як могли і нам не соромно дивитися один одному у вічі. Із всього, за чим найбільше жалкую – за тим, що техніка, на якій ми воювали, була вкрай застарілою і ледь відремонтованою. Якщо б ми мали таку техніку, яку мав противник – все було б інакше.

Схиляю голову перед полеглими і перед тими, кому війна зруйнувала не лише здоров’я, але і сім’ю. Саме завдяки тому, що моя дружина щодня телефоном повторювала мені, що дуже сильно кохає, я знайшов сили вийти звідти живим, причому повністю виконавши бойове завдання, за що, окрім іншого, і був нагороджений бойовою медаллю за підписом Президента України. Щодо мого виходу з «котла», то мої функції полягали в коригуванні вогню артилерії. Після того, як на нашій ділянці прорвались ворожі танки, і отримав поранення, я не зміг продовжувати виконувати бойове завдання. Евакуювати мене вже не було можливості, оскільки, як розповіли мені пізніше наші медики, між нами вже знаходились ворожі танки, які обстріляли два санітарні автомобілі, що направлялись за пораненими. Таким чином, я був вимушений зібратися з силами і самотужки пробиратися до наших позицій, допоки ще міг самостійно йти. В ту добу, 29 січня, біля мене постійно був Янгол-охоронець, який кілька разів рятував із найбезнадійніших ситуацій.

– Не боялися, що поранення позначиться на Вашій майстерності, можливості розписувати писанки?

– Так, я не марно боявся наслідків. Після повернення з шпиталю, був вкрай дратівливий, агресивний, але, на щастя, моя любляча дружина, крок за кроком, виводила мене із того жахливого стану. Сьогодні вона каже, що я став ще спокійнішим, аніж був до війни. На жаль, все ще не вдається повноцінно писати писанки, тому з подивом розглядаю зображення моїх довоєнних робіт, бо тепер важко повірити, що колись міг створювати такі захоплюючі композиції. Зараз намагаюся хоч якось допомогти важкопораненим, беру участь у громадському житті міста, проводжу безкоштовні майстер-класи з писанкарства.

– Чи знайшли війна вихід у Вашій творчості?

– Насамперед зобразив на писанках мого янгола-охоронця і роздаровую ці писанки тим, хто допомагав мені у покупці спорядження. Серед давніх писанок я лиш одного разу зустрів писанку «наконечники стріл», яка могла бути проханням до Вищих сил про перемогу. Тобто тема війни на писанці – річ неприпустима. Але я можу зобразити пережите як, скажімо, боротьбу барвистих квітів з бур’яном. Таким чином, в моїх роботах можна частіше побачити боротьбу, яка виражена за допомогою алегорії. Коли ж я відчуваю, що мені не варто сідати до написання писанок, тоді йду поратись на грядках чи по господарству.

Досягнути душевної рівноваги мені допомагає проведення майстер-класів. Нещодавно провів три заняття протягом одного дня. Таким чином намагаюся зацікавити народною творчістю десятки та сотні дітей.

– Як складається життя після повернення із зони бойових дій? Чи вдалося реалізувати задумане?

– Як я вже казав, до життя мене повернула моя дружина. До війни ми жили дружно, а після мого повернення дружина взагалі від мене далеко не відходить, бо, як вона каже, розуміє, що таке втратити дорогу людину, нехай і на короткий час. Отак і живемо – у любові і злагоді, незважаючи на те, що в шлюбі вже майже 20 років. Тішимося тим, що маємо добрих дітей, дбаємо про них. Щодо задуманого… Мабуть, не встигну його досягнути, оскільки, досягши однієї мети, відразу ж, націлююсь на наступну. Зрештою, головної мети я вже досягнув – залишив по собі добру згадку в цьому житті.

Наостанок хочу подякувати моїм друзям за допомогу. Бажаю читачам мирного неба, здоров’я і процвітаючої України.

Фото зі сторінки Fb майстра

Оксана ДУДАР

 

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама