Новий роман частково буде про пошук ідентичності, – Вікторія Амеліна

IMG_9164

У рамках Форуму Видавців буде презентовано вже третю книгу молодої львівської письменниці Вікторії Амеліної. Про що ж буде книга «Дім для Дома» та у чому полягає феномен творчості Вікторії Амеліної, ІА Дивись.info запитали у самої письменниці.

 

Перед тим, як почати писати книжки, Вікторія працювала програмістом і уявлення про літературний процес мала поверхове. Письменниця зізнається, що успіх першого її роману приголомшив дівчину, адже вона навіть не чекала на рецензію. Натомість дебютний роман увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент–2014», а у 2015 році «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» був номінований на премію Валерія Шевчука та увійшов до короткого списку премії.

– Як зявляються ідеї для написанні роману?

Написанню книжки у мене передує не так ідея, як голос. Спочатку я знаходжу голос, яким маю розповідати. Поки я не чую голос оповідача, не можу почати писати.

– Як багато у твоїх книгах реальних подій, пережитий досвідів, а скільки вигаданого?

Проза взагалі складається з власних досвідів, але річ у тім, що ці досвіди зовсім інакше подані. Як писав Мілан Кундера, письменник розбирає свою біографію на цеглинки і потім складає з них прозу. Натомість біографи вчиняють навпаки - розбирають прозу і намагаються скласти з неї біографію письменника. Тобто ти не описуєш історію свого життя, але береш окремі деталі, риси характеру – висмикуєш все це з реальності.

- А звідки береться те, чого автор не переживав? Наприклад, в «Синдромі листопаду» є опис дитячого будинку...

Дитячий будинок у книзі «Синдром листопаду», – це холодні коридори, кахельні плити – метафора чогось казенного. Ця будівля була задумана, як науковий інститут, яких я бачила безліч. Це метафора радянського спадку, в якому ми жили й досі живемо. Навіть зараз, ідеш, приміром, з дитиною у лікарню, й бачиш холодну радянську архітектуру. ЇЇ ніби намагаються чимось розбавляти, але це не вдається. Ми все одно залишаємося у просторі, який дуже важко обжити. Бо він не призначений для того, аби людина в ньому почувалася затишно, вдома.

А щодо досвіду жорстокості, то насправді ми лише хочемо вірити, що у звичайних українських школах жорстокості немає. Є, просто в дитячих будинках її градус набагато вищий. Сцена бійки у «Синдромі листопаду» -- це справжня історія однієї людини.

– Про «Синдром листопаду» написано багато схвальних відгуків. Який же основний меседж цієї книги?

Я б хотіла сказати, що співпереживання зможе нас врятувати. Але річ у тім, що ти пишеш книжку навколо тих запитань, на які відповіді не маєш. І я її не маю. Може співпереживання рятувати чи ні? Хоча на початку написання книжки мені здавалося, що відповідь буде ствердною. Але писання – це завжди дослідження. І я не певна зараз, що те, що Юрій Іздрик написав у передмові –  співпереживання – це єдина надія – знайде в книжці кожен читач. Але я щаслива, що більшість читачів саме так цей текст прочитують.

Читайте також: Генрі Марш розповів про продовження бестселера, яке презентують у Львові

Книгу я почала писати у 2013 році. До початку Майдану у романі мали би бути зовсім інші події. Хоча структура була б та сама – події в Україні й десь далеко, закордоном, де живуть зовсім інші люди, «чужі», такі, яким ми мало співчуваємо. Але написання книжки можна уявити, як подорож з картою. Ти маєш карту, але не дуже їй віриш – більше довіряєш своїй інтуїції, просто йдеш. Тож реальний маршрут відрізнятиметься від того, що ти собі на карті намітив. Зате подорож буде саме така, як ти хотів. У мене було уявлення про книжку, але у результаті книжка сильно відрізняється від тієї «мапи», яку я мала.

– На які реакцію ти очікувала, коли виходила друком твоя дебютна книга?

Коли я писала свою першу книжку, я не належала до літературного середовища. Якщо чесно, навіть не чекала на рецензії, не думала про них. Я собі цей процес уявляла просто: є письменник і є читачі. Я почала знайомитися зі спільнотою, коли книжка вже готувалася до друку, тому для мене всі реакції – це надзвичайно приємні сюрпризи. Я щаслива від того, що мою першу книжку прочитали такі дивовижні люди. Найкраще, що мені принесла перша книжка – це людей: письменників, науковців, критиків. Для мене це зовсім інший світ, адже до цього я працювала програмістом, менеджером – це світ бізнесу, де, на жаль, мало говорять про літературу.

– Ти вважаєш письменництво наскільки важливою місію для себе, що покинула таку прибуткову професію?

Не знаю, чи «місія» – правильне слово, але так, писання важливе для мене. І я просто розуміла, що не зможу робити дві речі однаково добре. Тому що робота у ІТ і писання – це те, що тебе повністю поглинає. Відповідно якби я не пішла з постійної роботи, то і перше, і друге робила би не дуже добре. А це мене не влаштовує.

- А як взагалі виникла ідея – писати книжки?

В дитинстві я не думала, що буду письменницею, але чомусь завжди знала, що напишу книжку. Десь в 25 зрозуміла, що для того, аби написати книжку, треба її писати. Звучить смішно, але так і є. Коли пишеш, відбувається щось магічне, текст сам себе творить.

– На скільки ти залежна від медіапростору?

Я дуже хотіла б сказати, що вмію жити без Інтернету, але ні, я усвідомлюю свою залежність. Десь рік тому зрозуміла, що маю залежність від Фейсбуку, тому зараз мало його читаю. Бо мене затягує, мене ж в принципі тексти затягують. Але для письменника важливо читати довгі тексти. А рваний ритм Фейсбуку відучує від довгих текстів. Уявіть, виходиш на вулицю і зустрічаєш зо 30 чи 50 знайомих, які раптом повідомляють дуже цінні думки, але на різні теми, без жодного спільного контексту. А це відбувається щоранку з тими, хто гортає Фейсбук-стрічку, зі мною. Це дезорієнтує. Хоча в моєму Фейсбуку надзвичайно цікаві й важливі люди.

Читайте також: Важливо показати, як вплетена ця література у загальний український контекст, – Жадан про антологію письменників Донбасу 

Соціальні мережі – це новий досвід. Ніхто насправді не знає, до чого це веде. Хоча з друкованими книжками, радіо і телебаченням теж не знали... Але в певний момент я зрозуміла, що читати довгі тексти стає важко, незвично. Утім, це й лікується читанням книжок. Добрі довгі романи повертають тебе до можливості мислити лінійно. Тому дуже важливо зараз читати прозу.

– Що на твою думку зараз найбільше шкодить іміджу Львова?

Імідж Львова суперечливий. Він складається з якихось міфів, легенд. Я собі уявляю, що той, хто приїжджає сюди жити, опиняється у зовсім іншому Львові, не такому, яким він постає у цих старих і нових міфах. Єдиний шлях полюбити справжній Львів -- це побачити його впритул, як він є. Справжній Львів насправді ще прекрасніший, ніж міфічний.

– Чи підніматиметься у твоїх романах тема ідентичності?

Гадаю, що мій роман «Дім для Дома» багато у чому про пошук ідентичності. Пошук дому і пошук ідентичності – хіба це зрештою не те саме?

– Про що роман «Дім для Дома»?

Якщо говорити про сюжет, то це історія про родину, яка живе у Львові і не бачить Львова, не любить його – але вчиться любити. Це русифікована родина полковника Радянської армії, льотчика, що походить з-під Харкова. А оповідачем є пес, який потрапляє у цю родину. Пес добре ставиться до людей – він загалом добряк, але йому теж не подобається місто, адже у ньому занадто багато спогадів, які він зчитує у вигляді запахів. Тут занадто багато страшних слідів, у яких він плутається, які його дратують. Власне, пес розповідає про місто й родину, це історія кількох поколінь української русифікованої родини. Сім'я отримала квартиру у центрі Львова й опинилася у вирі подій. Наприклад, коли наприкінці 1980-тих відбуваються мітинги, ці люди не радіють – вони лякаються, не розуміють. Хоча це українці.

Ну і ще... Квартира, яку отримав полковник – це частина того помешкання, де пройшло дитинство Станіслава Лема, польського письменника єврейського походження. Людини, що пережила у Львові Голокост і всі окупації... У книзі прізвище Лема не називається, але при написанні роману я спиралася на текст Станіслава Лема «Високий замок». Ті, хто з цим текстом знайомі, впізнають простір і образи, які я в той чи інший спосіб використовую. Стару зачинену скриню, жолуді на стелі, слід від кулі... Багато подій відбуваються у парку ім. І. Франка, де колись точилися бої між поляками й українцями, де потім гуляв маленький Лем, де дуже ще багато всього було. Ну і я там колись у дитинстві гуляла, моя бабуся жила поруч з цим парком.

– Чи є у тебе ідеї, які виношуються, але ще не знайшли свого втілення?

Звичайно. Ідей багато. Але мало з них стануть книжками. Я у пошуках голосу завжди – без нього ідея нічого не варта. Я вже почала писати наступну книжку, де голос і бачення, здається, знайшла, але важливо не загубити. Не пошкодити візію книжки, не втратити голос. Я ж не всі книжки дописую й не всі відправляю видавцю.

– На успіх книжки впливає особистість самого письменника?

Безумовно, так. Здається, зараз особистість письменника більше, ніж текст, впливає на продажі. Це, мабуть, нормально. Але коли йдеться не про купівлю книжки, а про читання, то тут, я думаю, вирішальним є текст.

– Як навички, отримані на минулій роботі, допомогли тобі у написанні книг?

Як програмістка за освітою й першим фахом, я вмію цінувати кожне слово, розумію, що кома може змінити все – програма просто не буде працювати. З літературою насправді те саме.

ІА Дивись.info інформаційний партнер 24-го «Форуму видавців у Львові».

Розмовляла Олександра БАГАЧ

Фото: Микита ПЕЧЕНИК

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: