Філіп Сендс: «У світі неймовірно численна львівська діаспора». Як Львів зробив із світу велику родину

Львів проходить примирення зі своїм минулим. Розплата за це – позбавлення ілюзій про себе. Натомість це дає шанс остаточно повернутися на карту цивілізованого світу.

Історія, яку я розказав у «Східно-західній вулиці», зрезонувала до широкої читацької аудиторії. Новин, листів, твітів, що супроводжували публікацію, лише минулого року було більше 2500. Деякі містили нищівну критику. Більшість із них були ремінесценціями чи відтворенням прочитаного, часто особистими. Деякі давали мені нову інформацію.

Особистий Львів

Люди писали мені про місця: Львів, Lwów, Lemberg. Здається, місто пробудило дуже сильні відчуття в усіх, хто пройшов крізь нього. «Можливо, книга зачепила мене, оскільки я народився у Львові 1947 року, – розповідає один американець. – 1973 я служив у Радянській армії. 1976 року я емігрував до США і ніколи не вертався до Львова».

Інші звертали увагу на більш прямі зв’язки із часами і місцями, описаними у книзі. Професор педіатрії писав про досвід перебування у львівському ґетто. Він розповів про Die große Aktion у серпні 1942 році у Львові, коли було вбито десятки тисяч людей: «У день, коли забрали мою родину, я повернувся до нашої квартири на вулиці Боніфратув, 2. Хоча це було дуже далеко від єврейських кварталів, у бік Личакова, тут нікого не було. Акція відбувалася в усьому місті».

Пані, яка народилася у тому ж районі Львова уже живучи у Лондоні надіслала витяги із її власного перекладу мемуарів графині Кароліни Лянцкоронської. Та викладала історію мистецтва у львівському університеті. Графиня згадує допит гауптштермфюрером СС Гансом Крюгером. На нього вона покладала відповідальність за вбивство львівських професорів і письменників у липні 1941 року. Серед них був вчитель Лаутерпахта та Лемкіна, декан школи права Роман Лоншамп де Берьє із його трьома синами. «Донька 14-го полку» пише: «Багатьма роками пізніше, у 1967, ця графиня з’явилася як жертва злочинів Крюгера у кримінальних провадженнях у Німеччині. Але не через вбивства у Львові. Отже я написала усім гілкам судової влади Німеччини: «Ось вам знову докази злочину у Львові» – Ніхто не відповів».

Зв’язок із Львовом

Львів промовляє навіть до тих, хто не народився тут. Колишній суддя Європейського суду справедливості описав випадок часів Другої світової війни. Тоді найбільший контингент польських солдат розмістили у Перті – його рідному місті. Там був Хор Війська Польського, до якого входила «Wesoła Lwowska Fala». Ці поляки записували традиційні шотландські пісні з компанією HMV. Але більшість із них не розуміла і слова англійською. Тому батько судді записував для них слова деяких пісень фонетичною транскрипцією.

Брат автора колонки про книгу у The Times написав про своїх предків, які мали прізвище моєї бабусі та втратили свою землю. Він надіслав фото свого прадідуся Мейлаха. Я побачив, що у нього така ж «габсбурзька щелепа», як і моєї бабусі Рити. Подумав, чи не пов’язані ми. І після деякого «копання» у фактах я зрозумів, що це може бути правдою.

Коли я давав лекцію у Торонто, усміхнена пані підійшла до мене із протягнутою рукою. Вона тримала маленьку книжечку із сірою обкладинкою. «Це сімейна реліквія. Копія оригінального видання «Mój Lwów» Джозефа Віттліна польською мовою». Я шукав його роками. Вона хотіла, щоби у мене було це перше видання. Це був один із перших моїх путівників містом.

Мені написав онук Адольфа Піллера. То був архітектор, який спроектував будівлю під номером «6» на вулиці Театральній. Там жив Герш Лаутерпахт ще студентом. Онук також розповів мені про долю свого батька – сина архітектора будинку Лаутерпахта. Інженер Піллер був у першому ешелоні до Аушвіца у червні 1940 року. Його підписали як в’язня номер «350».

Минулого вересня BBC запросила мене на promenade-concert під у Royal Albert Hall. 14 концерт для фортепіано Моцарта грав всесвітньо відомий піаніст, переможець семи премій «Греммі». Я знав, що він народися у Львові 1949 року, тому зацікавився. Після концерту мене запросили познайомитися із ним. Я ввічливо запитав, чи він коли-небудь повернеться до Львова. «Свій перший урок гри на фортепіано я мав у Львові. Але ніколи не повертався туди. Я дуже хочу побувати там ще». І він бере участь у перформансі у Львівській філармонії 11 листопада. Це перший раз, коли Емануель Акс виступатиме у місті свого народження.

Життя поза Львовом

Є чотири важливих персонажі у моїй книзі. І кожен із них несе важку і ємну інформацію.

До квартири моїх предків надійшов конверт. У ньому – лист від пані із Нью-Йорка. Це родичка, яка несподівано з’явилася. Сюзанна, яка написала цього листа, народилася у Відні 1932 року. Вона – донька брата моєї бабусі Бернарда. Леон був її дядьком. Це перший раз, коли книга звела мене із кимось із родичів. Вона читала книгу спогадів про нашу родину і потім віддала мені.

Десять днів тому я отримав абсолютно несподіваний лист від Хенріка Флешнера – професора із Лос-Анджелеса: «Я був здивований, побачивши ім’я мого діда Натана Флешнера, Ви згадали його у своїй книзі на сторінці 23. Він дядько Вашого діда Леона. Це означає, що мій батько, якого звуть теж Генрік Флешнер, народився у Жовкві у 1910 році. Я був у захваті від того, що у Флешнерів така велика родина. Мій батько шукав родичів після Голокосту. Але не міг знайти нікого, вирішивши, що ніхто не вижив». Генрік приїхав до Львова цими днями.

Рафал Лемкін хвилює багатьох людей. Я отримав лист від 88-річної акторки із Лос-Анджелеса. Можливо, це один із моїх улюблених листів. «Бачте, він був моїм кузином. Дівоче прізвище моєї матері було Померанц. Вона була сестрою Белли – матері Рафала. Він відвідував нашу родину у Чикаго декілька разів під час своїх подорожей. Тоді я не виявила усієї міри його роботи чи його боротьби. Натомість я знаю, яким сердешним чоловіком він був. Коли Рафал збирався їхати, ми пакували його сумку смачною їжею для подорожі до… Я ніколи не знала, куди він їде».

Про Лаутерпахта також пам’ятають. Австралійська пані із докторатом про Голокост і вивчення вигнань писала, що її вітчим був інтернований у Львові 1939 року і зник. «Мої бабця, мати та двоє її сестер насмілилися жити у Мюнхені, після того, як мого діда ув’язнили у Дахау після Кришталевої ночі. Він помер за два тижні. Герш врятував їх, принісши посвідчення для моєї бабусі та її трьох доньок. Ці документи дозволили їм виїхати до Англії та працювати у обслузі господарств», – розповіла ця пані.

Друг із Львова надіслав зображення нововідкритого меморіалу на місці синагоги Золота Роза у вересні 2016 року. Граніт зберігає слова колишніх мешканців міста. Однією із них була та, із ким я говорив про Герша Лаутерпахта у Парижі 2012 року: «Мою мати забрали. Я бачила все дивлячись у вікно. Мені було 12. Я більше не була дитиною. Я бачила мого батька, який біг за моєю матір’ю вулицею. Я розуміла, що це все. Я знала, що відбувається. Я досі можу відтворити сцену: сукню матері, її високі підбори».

Ганс Франк також породжує реакцію. Я відвідав Музей Голокосту у Вашингтоні разом із його сином Ніколасом. Він надав родинні артефакти до Музею. Відомий у наші дні мисливець за нацистами, який працює для Держдепу США, написав мені: «Коли я супроводжував Ніколаса назад до готелю, він вигукнув мені «Якби тільки мій батько міг бачити це». Я відповів йому «Якби тільки мій батько міг бачити це». Ми посміялися разом. Історія інколи обирає несподівані шляхи».

Східно-західна вулиця, Львів і сучасний світ

Значна кількість відгуків про книгу пов’язували її події із тим, що відбувається у світі зараз. Один шотландець пише мені, що він інстинктивно не довіряє націоналізму: «Ми живемо у місці, де неофашисти називають суди «сволотою». Газети звуть їх «ворогами народу». Чи я, проголосувавши за Сполучене Королівство на референдумі 2014 року, зміцнив націоналізм незалежників? Може, я обрав ксенофобію, яка зараз наростає у Сполученому Королівстві?»

Особисті історії «Східно-Західної вулиці» надають фрагменти більшої картини. Світ, що наново народився 1945 року. Він запровадив нові інституції та правила, наклав обмеження на дії урядів. Світ, у якому особистість і групи вперше мали права за міжнародним правом. Світ, у якому право суверенності і сама суверенність більше не були абсолютними. Він точно не був ідеальний. Але він загалом допоміг Європі досягти періоду відносного миру і процвітання. Мені здається, що сьогодні цей світ під загрозою.

Ксенофобія і націоналізм проникають у вени Європи та цілого світу. Я бачу це, подорожуючи до Польщі та Угорщини. Я стаю свідком цього в Україні. Багато хто бачив фільм BBC «Nazi legacy». Там є кадри з-під Бродів, де одягнені у форму СС люди святкують створення дивізії Waffen SS «Galicia».

Я бачу отруту ксенофобії та націоналізму у Британії. Рік тому Тереза Мей сподівалася, що Сполучене Королівство зможе залишити Європейську конвенцію із прав людини. Щось дає право їй право говорити, що «якщо ти громадянин світу – то ти громадянин нічого». Куди ми йдемо?

Дональд Трамп, йдучи на посаду Президента США паплюжив репутацію медіа. Одним із перших його указів було повністю заборонити в’їзд до США громадянам семи країн лише на підставі їх етнічного походження: Іран, Ірак, Сирія, Ємен, Сомалі, Судан і Лівія. Ідея «відзначення» людей не через їхні особисті заслуги, а через приналежність до певної групи, не нова. Мого діда Леона Бухольца вигнали із Третього Райху лише тому, що він був євреєм.

Іронічно, що за 70 років після війни, дві держави, які створили сучасну систему міжнародного права, які відстоювали права людини, зараз все це руйнують. Іронічно, що більшість держав зараз дивляться саме на Німеччину як на бастіон ліберальної демократії. Адже вона захищає верховенство права, права біженців та права людини взагалі.

Що ж Україна? Я свідомий викликів і труднощів, із якими ви зустрічаєтеся. Не тільки економічної природи. Вирішення питань минулого ніколи не буває простим. Львів знає це. Це вимагає стійкості та незалежного духу. Говорити правду владі ніколи не просто. Я знаю про багато складнощів, із якими більшість тут зустрічається. Проблеми права, проблеми незалежних і залежних судів. Я знаю про величезні труднощі, пов’язані із корупцією, що пронизує кожний закуток і тріщину.

Але я натхненний молодим поколінням. Ми мали одну із презентацій «Східно-західної вулиці» у неділю о 10:00. На таку зустріч у Лондоні зібралися б лише декілька осіб середнього віку. Але у Львові був повністю заповнений зал. Заповнений молодими голодними до інформації та ідей людьми. Я думаю, це добрий бік того, що відбувається у Львові та Україні.

Мій дід залишив Львів у 1914 році, незадовго до того, як росіяни почали контролювати місто. Століття потому ми говоримо тут про те, куди прямуємо. Україна зіштовхнулася із боротьбою за те, ким вона є. Це нагадує події 1940-их років.

Є багато непевностей. Але є також речі, у яких ми можемо бути більш впевнені. Що наше життя кращає від дотримання верховенства права. Історія Лаутерпахта і Лемкіна, а також історія Львова дають право думати, що спільні цінності, сила уяви та спогадів не можуть бути відкинуті. Спадщина 1945 року залишається із нами. І її не можна буде просто так зруйнувати.

Занотував Михайло Драпак