Вартувало народитися і життя прожити тільки заради того, щоб побувати на Майдані, – Марія Матвіїв

  

Сьогодні Марія Матвіїв продовжує працювати у Буській районній лікарні, у диспетчерській швидкої допомоги. Саме зараз вона на лікарняному через зламану руку, і на запитання, чи має трохи часу для розмови, дзвінко сміється: «О, в мене зараз багато часу!»

Як і багатьох Марію привело на Майдан у 2013-му році підвищене відчуття справедливості. Так, як і інші, вона не змогла змиритися з побиттям ні у чому не винних студентів, не змогла проігнорувати, коли когось, беззахисного і неозброєного, б’ють тільки тому, що в нього інша точка зору, бо він не згідний з дукою влади.

«Загострене відчуття справедливості в мене з дитинства, але ось у 2013-му році була якась межа. Насправді, я чекала, коли в людей, нарешті, увірветься терпець. І він, зрештою, увірвався після побиття студентів», – згадує медсестра.

Для Марії Матвіїв Майдан став не просто подіями чи низкою подій, а цілою палітрою емоцій, де світлі яскраві барви міняють з темними, майже чорними. Але яскраві все ж переважають і пригнічують сумні спогади.

«Важко сказати, яка подія найбільше запам’яталася, бо кожен день, проведений на Майдані, був особливим. Загалом я провела там десь 25 днів. Постійно відбувалося щось цікаве і неординарне. Пам’ятаю, як по Грушевського йшов чорношкірий чоловік з прапором України. Там все вибухає, кидають світло-шумові гранати, а він йде так спокійно з тим прапором. Я тоді до сестри кажу: «Дивись, хто виборює нашу незалежність!» А було таке, що прийшли люди з Антимайдану подивитися, що робиться у нас, на Майдані. Це теж було на Грушевського. І вони залишили 200 гривень у касі, щоб купити ліки чи ще щось. Виділити щось дуже складно. Було багато гарних моментів, позитивних. Ось мав бути концерт Вакарчука. Він запізнювався, а ми якраз йшли з сестрою і посипали Майдан маком, сіллю. І ось йдемо, а Вакарчук просто в мене впирається. В мене руки зайняті свяченим зіллям. Я тоді його все одно міцно пообнімала», – пригадує Марія.

А ось про трагічні моменти жінка згадує неохоче: «Важко згадувати, як вбивають людей. Пригадую, як до нашого намету прийшов хлопець. Біля нього розірвалася граната і його друг загинув. Це пам’ятається, але хочеться зберігати гарні спогади. Майдан – це насамперед люди. Вартувало народитися і життя прожити тільки заради того, щоб побувати на Майдані. Ці спогади будуть поряд до кінця життя і вони варті того, щоб пережити все те, що тоді відбулося».

День, який зробив Марію Матвіїв знаменитою на увесь світ, мабуть, один із найтрагічніших днів у сучасній українській історії. Вранці 20 лютого протестувальники перейшли у наступ. О 8.30 майданівці зайняли приміщення Міністерства агрополітики, близько 10-ої звільнили Жовтневий палац та Український дім. Силовики на вулиці Інститутській стріляли в людей «озброєних» фанерними щитами і палицями. До 14-ої години число загиблих досягло 35 осіб, а о 17-ій повідомлялося про 60 загиблих.

«Цей день я добре пам’ятаю. Хоча деякі моменти десь переплуталися. Досі не можу згадати, звідки у мене взялася оранжева каска. Мабуть, хтось з хлопців на мене одягнув. Десь це було дорогою до Жовтневого палацу. Деякі кадри ніби стерлися у пам’яті. Напевно, тому, що у людей, все-таки, вибіркова пам’ять, і це добре, що голова не все пам’ятає», – з сумом продовжує Марія.

Довгий час медсестра з Майдану навіть не знала, кому тоді, 20 лютого, під час обстрілу Інститутської намагалася допомогти. Каже, що просто робила те, що повинна була, не думаючи про снайперів, які наставляли дула своїх гвинтівок на беззбройних людей.

Серед тих, кому тоді Марія Матвіїв допомагала, був Олександр Лабецький. Сьогодні він працює головою Турківської райдержадміністрації. На відміну від багатьох інших, йому тоді пощастило – Лабецького поранили в ногу і плече.

«Він залишився живим. Ми йому тоді ногу перев’язували. А хлопець з того фото – Роман Гурик. Його поранили в голову. Тоді головне було – винести з-під вогню якнайшвидше і тільки тоді можна було надавати допомогу. Це те, що могли у той момент зробити люди, які перебували на лінії вогню. Нереально було надати кваліфіковану допомогу під обстрілом», – далі веде Марія.

Запитую, чи через три роки вона не розчарувалася у Майдані?

«Щоб розчаруватися, треба на щось покладати великі надії. Я не розчарована. Хто б що не говорив, але ми великими кроками йдемо уперед. Так, олігархи продовжують керувати країною. Але для мене головне, що ми рухаємося уперед, а не повернулися назад. І це головне. Те, що не вийшло так, як люди відразу хотіли, то за це треба ще боротися і не надіятися, що за тебе хтось щось зробить. Кожна людина повинна докладатися до спільної справи. Майдан для мене не є розчаруванням. Зараз в Україні війна і ми всі хочемо, щоб вона якнайшвидше закінчилася. Багато людей до цього докладаються і кожен з них робить те, що може. З іншого боку, якби, мабуть, не було цієї війни, не знаю, чи ми б не повернулися до якоїсь вихідної точки. Так, як це сталося 2004 року, бо дещо на те вказує. Наприклад, посилюється силовий блок. Таке враження, що влада робить все, щоб захистити себе. Але так не буде. Буде так, як хочемо ми. Нехай помаленьку, але буде», – каже знаменита медсестра.

Вона вважає, що Майдан досі триває і закінчиться тільки тоді, коли настане справедливість.

«Моє відчуття справедливості залишається незадоволеним. Суди не працюють, не покарані злочинці. Небесна сотня розстріляна, а ніхто за це не відповів перед законом. Багато людей загинули на війні – у Дебальцевому, Іловайську, Донецькому аеропорті. І знову ж ніхто за це не відповів. У мене часом складалося враження, що просто хочуть знищити якнайбільше патріотів. Але з’явилися інші люди, які будуть захищати країну і добиватися, щоб Україна стала державою №1 не тільки у Європі, а й у світі. Думаю, ми до цього дійдемо», – з надією каже Марія.

З часу сумних подій минуло три роки. Щось стерлося з пам’яті, на щось, навпаки, люди почали реагувати гостріше, щось залишилося за лаштунками інших подій, пізніших. Якби повернути час назад, три роки тому, чи змінила б Марія щось?

«Про зміни я нічого не думала. Тоді від мене нічого не залежало. Все розвивали попри мою волю чи волю хлопців – тих, хто загинув, чи тих, хто допомагав. Ми робили те, що могли. Якби можна було змінити повністю хід Майдану, то це, мабуть, треба було робити 1 грудня. І тоді, напевно, обійшлося б меншими жертвами. Загинуло б не стільки людей, як 20 лютого. Сьогодні багато хто так думають. Але час назад не вернеш», – завершує жінка.

Оксана ДУДАР