дивись.info

Врятувати прапорщика Гадуп’яка: як поранений львівський десантник вибирався з окупованого Луганська

Врятувати прапорщика Гадуп’яка: як поранений львівський десантник вибирався з окупованого Луганська

Перевдягнути у цивільний одяг і викликати «швидку» з Луганська – таке рішення було прийняте у Луганському аеропорту 2 липня 2014 року, коли під час вибуху протитанкової міни постраждав прапорщик 80-ої бригади Петро Гадуп’як. Він пролежав майже два місяці у лікарні, з яких 17 днів – у реанімації. Тим часом дружина Петра Галя вирушила зі Львова, щоби допомогти вибратися йому з окупованої території.  

Доки чекаю на КПП 80-ої десантно-штурмової бригади, відчиняються двері і заходять двоє військовослужбовців – високий чоловік з рубцем на правому оці та чорнява жінка, обоє у марунах, в обох на іменних нашивках напис «Гадуп’як». За мить йдемо у бік казарм. Дорогою Галина ніби сама до себе каже: «Про Донецький аеропорт всі говорять, про кіборгів, а про Луганський ніхто і не згадує. Та коли наша 80-ка туди зайшла, то хлопців попередили, щоб нічого не чіпали, бо там плитка нова».

Подружжя в марунах

Галина і Петро Гадуп’яки усюди разом – і вдома, і на роботі. Одружені вже 14 років, останні два вони разом служать у 80-ій десантно-штурмовій бригаді: він – прапорщик, головний старшина першого десантно-штурмового батальйону, вона – лейтенант, начальник медичного пункту цього ж батальйону. Один із найважчих періодів їхнього життя припав на літо 2014 року.

Петро Гадуп’як з тих, про кого кажуть «расовий десантник». Після того, як його призвали до війська 2000 року, він відразу ж після «срочки» підписав контракт. Згодом брав участь у миротворчих місіях. Тож не дивно, що коли на сході України почалася війна, Петро був серед перших, кому довелося із зброєю захищати свою землю.

«Воював з перших днів, з березня 2014 року. Нас підняли за тривогою і ми вирушили на схід. Наше перше завдання полягало у тому, що мій підрозділ направили у Луганський аеропорт. Це сталося, коли у Луганську сепаратисти захопили СБУ. У той час аеропорт ще працював, там були робітники, літали літаки. Коли бойові дії перейшли у гостру фазу, залишалися тільки військові – це був підрозділ нашої бригади. Пізніше на підсилення прибув підрозділ з 25-ої бригади», – розповідає Петро Гадуп’як.

Фатальне поранення

«Петра поранили 2 липня. Аеропорт на той момент вже не працював, був оточений, до нього не було під’їзду. Хлопцям допомагав колишній працівник аеропорту: час від часу він привозив їм посилки», – згадує Галина.

Натомість Петро додає, що, крім посилок, які слали з дому з речами, той чоловік привозив малюнки від луганських дітей з написами «Луганськ – це Україна».

Читайте також: Вони захищали свою землю до останнього подиху: сьогодні у Львові поминали загиблих у бою 5 вересня 2014-го

«Він подзвонив чоловікові, щоб той його зустрів. Петро знав, що там розтяжки і почав їх об’їжджати. А той чоловік помітив це і став здавати назад, наїхавши просто на протитанкову міну. Машина вибухнула, волонтер загинув відразу на місці, а Петра відкинуло вибуховою хвилею», – продовжує Галина.

Аеропорт був оточений, з медиків – лише фельдшер, з медикаментів – бинти і ще якісь дрібнички, а поранення Петра Гадуп’яка були вкрай важкі – 18% опіків на руках, багато відкритих ран, також постраждало око. Евакуювати пораненого на неокуповану територію теж не було можливості, а допомогу треба було надати негайно. Єдиний шанс – відправити до Луганської обласної лікарні.

Читайте також: До Дня ДШВ: львівські десантники в об’єктиві Дивись.info (фото, відео)

Петра Гадуп’яка перевдягнули у цивільне і викликали карету швидкої допомоги, мовляв їхали два брати і заблукали, наїхали на протитанкову міну, один загинув, інший – поранений, у важкому стані, приїжджайте і забирайте, бо ми нічим не зарадимо. Це рішення врятувало життя Петрові Гадуп’яку.

17 днів він пролежав у реанімації в комі, а потім його перевели в опікове відділення.

«За ВДВ»

«Коли мене доставили у лікарню без свідомості, мене ніхто не міг допитати. Хоча, думаю, в них було дуже багато питань. Коли мені стало краще і перевели з реанімації у палату, то про мене вже десь забули. Хоча, мабуть, завідувач, який мене лікував, здогадувався, що я український військовий», – розповідає Петро Гадуп’як.

«А татуювання Вас не видало, адже у багатьох десантників є напис «За ВДВ»?» – запитую.

Петро дивиться на свою ліву руку і посміхається.

«У мене було татуювання. Коли я вперше потрапив на блокпост сепаратистів, хоча був у цивільному, вони відразу побачили мою наколку і здогадалися, що я український десантник з Луганського аеропорту. Але нас відпустили. Тоді ще все було відносно спокійно. Я за продуктами їздив. А коли потрапив у лікарню, то на руках у мене були опіки, тому вони були забинтовані і татуювання відразу ніхто не помітив. Лікар, може, бачив і знав. Коли бинти зняли, я постійно намагався ховати руку», – розповідає Петро.

Читайте також: Як львівські десантники тренуються перед загальноукраїнськими змаганнями (фоторепортаж)

Сьогодні фатальне тату вже не розібрати – його спотворили опіки, залишилася просто синя пляма.

Молитва дружини

Тим часом, доки Петро Гадуп’як лежав у комі, його дружина вже все знала про його стан і шукала виходу із ситуації.

«Дізналася я того ж дня. Тоді я працювала у Пустомитах, в санслужбі. Дзвонить мені невідомий номер. Було десь пів на п’яту. Ми взагалі зідзвонювалися кожного дня – по декілька разів. Йду на роботу – дзвоню, йду на обід – дзвоню, з роботи – знов телефоную, доки щось вдома роблю, знову набираю номер чоловіка і перед тим, як лягти спати. І ось дзвоню Петру в обід, а він каже, що все добре, але занятий і перетелефонує пізніше. Минає година – не дзвонить, дві – не дзвонить. Я набираю, трубку не бере. І тут дзвонить якийсь невідомий номер. Думаю, може, по роботі. А мене питають: «Ви дружина Петра Гадуп’яка?»  Кажуть, що не переживайте, ваш чоловік живий, але у дуже важкому стані в реанімаційному відділенні Луганської обласної лікарні. Не пам’ятаю, як добралася додому. Уривками пригадую, як сіла в маршрутку, дорогою заходила у кожну церкву, ставила свічки і просила священиків молитися за здоров’я», – згадує той день Галина.

Читайте також: За лаштунками: один день з десантниками 80-ї бригади (фото, відео)

Про стан чоловіка Галя дізнавалася через Віту Бочневич з Переможного, чий родич працював у тій лікарні.

«Ще коли я лежав у комі, до мене щодня приходив той чоловік. Не знаю чи то був вечір, чи день, але він стояв наді мною, мабуть, коли нікого не було, і постійно повторював: запам’ятай, що ти такий і такий», – розповідає Петро.

«У цей час у Львові вже бунтували, перекривали Стрийську. Віта Бочневич тоді сказала, що якщо хочу допомогти чоловіку, то можу приїхати. Їсти є що, спати є де, але ніхто не може гарантувати безпеку. Так я зважилася виїхати на схід», – розповідає Галина.

Читайте також: Я себе не раз запитував, чому тоді загинув не я? – Ігор Бездух про жорстокий бій біля Веселої Гори

Згодом родина Бочневичів заплатила найвищу ціну за допомогу українським військовим. Чоловіка і дружину, а також їхніх батьків розстріляли просто на подвір’ї. З сім’ї вціліли тільки діти, які у червні 2014 року приїхали до Львова.

Поїздка на окуповану територію

Тим часом Галині в її майже нереальному задумі допомагав ротний Павло Ільців.

«Він сказав адресу своїх родичів, які жили 35 км від Харкова. Я була в них, вивчила за той час усю карту АТО. Мені вдалося вийти на медсестру опікового відділення, від якої дізналася про стан Петра. Зрештою, відважилася їхати у зону АТО. Батьки, ясна річ, нічого не знали. Розробила маршрут і розуміла, що до Щастя доїду, а далі все – приїхала. Там йдуть бої. Я знову звернулася до ротного Павла Ільціва, чи допоможе він мені, бо далі добиратися можна тільки за допомогою військових. Він попередив, що буде непросто, там стріляють. Приїхала я до Щастя, а там жити ніде – у готелі дорого, до гуртожитку не беруть. А ще й акцент трохи підводить і паспорт не можу показати, бо там львівська прописка. Розстріляють і не спитають, хто я, та й то у кращому випадку. Допоміг мені знову ж таки Павло Семенович Ільців. Він зідзвонився з командиром айдарівського підрозділу. Перед тим наслухалася різного про «Айдар», тому боялася, але вибору не було. Привезли мене на базу, тоді я вперше почула «бабах» далеко за Щастям. Там переночувала, помилася, поїла. Хлопці мене дуже добре прийняли. Потім вони мали їхати на завдання і погодилися мене відвезти до Успенки на блокпост. А там мене мали передати на Георгіївку, де була наша 80-ка. Довезли мене туди, їхали ми якимось полями – дев’ять пацанів і я. Доїхали ми до середини дороги і тут один чеченець починає роздягатися. Я шокована, не розумію, що відбувається, а він знімає свій броник, дає мені і каже: «Знаю твою історію, чим ти займаєшся, тому тобі цей броник більше знадобиться». Приїхали ми в Успенку, а там почався обстріл, дві години по нас стріляли з «Градів». Приїхала я якраз 2 серпня – день ВДВ, всі під враженнями. І тут обстріл, нічого не розумію. Я поставила собі мету, але як її здійснити, досягти – не знала. Просто помаленьку до того йшла. Розуміла, що з Божою поміччю якось через це перейду. Я весь час молилася на вервечках, які передавала хлопцям. Вони потім розповідали історії, які в голові не вкладалися, що ті намолені вервечки їм допомагали. Мені допомагав і «Айдар», і 128-ма бригада. Хлопці носилися зі мною як з писаною торбою: і житло шукали, і воду допомагали носити. І 24-та бригада допомагала мені пересуватися, наша 80-ка, звичайно. Я не могла довго залишатися на одному місці, бо я цивільна, не місцева. Це було помітно. Потім мене звели із сім’єю з Георгіївки, вони мені дуже допомогли. Я певний час жила в них, доки до них у гараж не прилетів снаряд. Якесь щастя від Бога, що мене тоді там не було – я там часто ходила, по телефону говорила», – розповідає про свої пригоди Галя.

Читайте також: Нескорений: як десантник Романовський після важкого поранення готується взяти участь в Ironman

Коли Петро отямився і його перевели в опікове відділення, то насамперед хотів подзвонити дружині, щоб сказати, що все добре. Телефон попросив у сусіда по палаті, але боявся сказати щось зайве, довіряти нікому не можна було. Якийсь час Петро не міг більше виходити на зв’язок, бо в лікарні зникли світло і зв’язок. Єдине місце, де можна було зателефонувати з мобільного, знаходилося на дев’ятому поверсі, біля одного вікна – туди всі й піднімалися.

Доки Петро був слабкий, про дзвінки дружині треба було забути, а коли вже зміцнів настільки, що зміг на власних двох долати сходи, то зідзвонювалися частіше. Галина все підбадьорювала чоловіка, мовляв все добре, вона йому допоможе, знайде спосіб, як вибратися з окуповано міста і дістатися до своїх.

Ризикована операція з порятунку

«Одного дня дружина сказала, що є спосіб, як вибратися, але я мушу сам дістатися у Луганську за однією адресою. Я тоді пішов до завідувача відділенням, щоб мене виписали, а лікар питає: «Ти український військовий?»  Вже не було що приховувати і я зізнався. Він тоді дав мені грошей на дорогу, а медсестру попросив, щоб вона мене вивела чорним ходом і посадила на маршрутку. Так я доїхав до потрібного будинку. Виявилося, що там жили батьки одного полковника, який служив у Луганську. Коли його частину захопили, він якийсь час теж переховувався у батьків. Йому треба було виїхати, і вони склали план, як це зробити. І їм це вдалося. Коли я приїхав до них, то вони вирішили діяти за тим самим планом, який полягав у тому, що мені треба було сісти на електричку, доїхати до однієї станції, вийти, пройтися через село, за яким вже був український блокпост. Вони мені все показали на карті», – розповідає Петро Гадуп’як.

Перед небезпечною операцією люди, які допомагали українському десантнику, самі сходили у розвідку, щоб перевірити, чи електричка досі ходить. Вирішили, що в дорогу треба вирушати з самого ранку, бо містом ходили козачки і перевіряли в усіх документи. А в Петра жодних паперів, окрім  виписки з лікарні.

Читайте також: «Це були найщасливіші дні у моєму житті». Добровольці 80-ї бригади розповіли, чому записалися в ЗСУ

«Наступного дня приїхали на вокзал, посадили в електричку. Сів я у поїзд, він мав виїхати о сьомій, але затримався через обстріли. Електричка стояла годину. Я не міг дочекатися, коли ж вона рушить. І тут раптом у вагон зайшли сепаратисти зі зброєю і почали перевіряли у всіх документи. Думаю, ну все, приїхали, але тут електричка рушила, мені аж від душі відлягло», – на обличчі у Петра з’являється тривога, ніби це було учора.

«Петру дуже щастило. Коли він вийшов з електрички, нізвідки бабуся з’явилася і питає: «Синку, бачу, ти військовий! Ваші не тут». Відвела його, куди треба і зникла так само загадково, як з’явилася», – додає Галина.

«Здалеку на блокпосту побачив український прапор. А я зарослий, забинтований, кричу здалеку: «Свої!» Прийняли, перевірили. Тоді з нашої частини приїхав БТР», – продовжує Петро.

Читайте також: Війна капітана Вишневського

Увесь цей час чоловік думав, як дружина відреагує, коли побачить його поранення.

Вони домовилися зустрітися у Побєді.

«Та не склалося. Петру там швидко надали допомогу, бо було ще багато відкритих ран, і разом з пораненими та вбитими вертольотом на Харків. Він чув, що я ходила, кашляла, бо якраз застудилася. Але скомандували швидко збиратися і їхати, а дружина мовляв якось добереться. Знову допомогли військові – на машину і до Старобельська. А маршрутки звідти вже не ходять. Повезли до Сватового. Спинили якусь машину, пересадили і ввечері я вже була у Харкові. Так ми нарешті зустрілися. Я півтора місяця не була вдома. Важко було спочатку, але якось минулося», – з полегшенням зітхає Галина.

Через кілька днів Гадуп’яків відправили до Львова: Петра – у шпиталь, а Галина нарешті змогла дістатися додому.

Читайте також: Останні тижні оборони ДАПу: гімн України під обстрілом і Новий рік у бою

«У нас саме була 10-річниця одруження і чоловік вирішив мені зробив сюрприз. Поки я їхала додому, він зідзвонювався зі сестрою. Приїжджаю, заходжу до квартири, а на ліжку – серце з троянд, листівка і коробочка з каблучкою. Тоді я вдруге розплакалася за увесь цей час. Вперше заплакала в Побєді, а другий раз – вдома, коли це побачила, бо весь час у тобі все стиснуто – не знаєш, кому можеш довіряти, все складно», – в очах Галі зблискують радісні вогники.

Після війни

Найгірше було позаду, але на родину ще чекали тривале лікування і реабілітація. У Петра через те, що він 17 днів лежав у комі і його ніхто не перевертав, на п’ятах з’явилися пролежні. Усе це гоїлося майже рік.

А 2016 року Галя змогла здійснити свою давню мрію – стала військовим лікарем.

«Ми тепер служимо в одному батальйоні. Чоловік довший час був проти. Я тоді йому кажу: «Я тебе послухала 2006, коли була на шостому курсі і хотіла йти служити, але зараз я не можу залишатися десь там, збоку». Багато хлопців, які мені допомагали, загинули. Я повинна допомогти як не їм, то іншим, хто прийшов на їхнє місце. Хоч якусь користь принести.

2016 року я пішла служити. Тепер я начальник медичного пункту батальйону. Спочатку було важко. Військова кафедра була, але практика дуже відрізнялася. Велика відповідальність – техніка, зброя, майно, від твого рішення і дій залежить чуже життя. Ми виконували завдання і на Донецькому і на Луганському напрямках. На Луганському було трохи легше, бо ми були на другій лінії, але вона будь-якого моменту може перетворитися на першу. На Донецькому – у Пісках, там було гаряче», – з гордістю у голосі додає Галина.

Сьогодні, 21 листопада, Галина І Петро Гадуп’яки беруть участь у заходах в Литві, приурочених Дню збройних сил.

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.