«Не хочемо паразитувати на своєму горі»: як подружжя з Маріуполя запустило бренд чаю у Львові
Христина та Петро Жукові — подружжя, яке заснувало бренд крафтового чаю MOUNSEA. До повномасштабного вторгнення росіян пара мешкала у Маріуполі, де й познайомилася п’ять років тому, коли дівчина подорожувала Україною. Нині вони мешкають у Львові та мріють якомога швидше повернутися додому, аби втілити ще одну мрію.
Про те, як розпочати свою справу, та щодо спогадів про Маріуполь ІА Дивись.info поспілкувалася з Христиною та Петром.
Ми зустрілись у львівській кав’ярні неподалік центру міста. Стояла спека, Петро говорив із другом про вибір сублімованих фруктів для напоїв, а Христина чекала, аби провести нас до закладу. Обоє посміхалися та видавалися щасливими.
«У мене з Маріуполем стався конект»
Христі 28 років. Все життя вона багато подорожувала і одного дня вирушила до Приазов’я. Тут вона й зустрілась із Петром, який її прихистив під час мандрівки. Після цієї зустрічі вона повернулася додому до Львова тільки раз — аби перевезти свої речі до Маріуполя. Христя з усмішкою розповідає, що почали жити разом із першого дня.
«Вранці я мала повертатись до Львова, але у мене з Маріуполем стався конект і я випадково залишилась ще на 10 днів»,
— ділиться дівчина.
Петро сміється: «Спершу вона сказала, що лишиться ще на день, потім ще на один». Христина кілька разів здала квитки на потяг додому та врешті залишилась з Петром. Чоловікові 27. Він народився та виріс у Маріуполі.
«Я, звісно, не так багато подорожував. Навчався у Харкові, але все одно повернувся додому, бо мені дуже подобається моє місто. У 2015 році почали його реконструкцію, відновлювати архітектуру, дороги. Так місто набувало інших сенсів: воно почало змінюватися на очах, ставало ліпшим та комфортнішим», — розповідає Петро.
Коли Христина переїхала до міста, то займалася творчістю, малювала листівки. Згодом працювала в одній із комунальних організацій, котрі проводили події в місті. Але через пандемію коронавірусу довелось покинути роботу та влаштуватися на дистанційну у Львові.
Петро працював баристою, але покинув цю справу через «дисонанс у цінностях». Саме тоді він вирішив побудувати свою кав’ярню.
«Я займався розробкою проєкта будівництва будиночку та відкладав з нього гроші, ми його дуже довго виконували. І я мав закінчити його весною, десь у березні-квітні. планував його завершити та переключитися на свою кав’ярню, але лютий 2022-го вирішив все по-іншому», — згадує він.
«Будемо йти пішки, але дійдемо»
У Маріуполь пара повернулася з закордонної відпустки за лічені години до повномасштабного вторгнення росії. Коли сідали на літак, то хвилювались, аби його не скасували, бо вже тоді було відомо про визнання диктатором путіним незалежності квазіреспублік «Л/ДНР».
«Це був звичайний день. 23 лютого в обід ми сіли в потяг: скинули донат на «Повернись живим» і лягли спати. 24-го нас розбудила провідниця, яка бігала по напівпорожньому вагону і наказувала виходити: «Почалася війна». Потяг був близько 100 км від Донецької області. Навіть не обговорюючи, ми мали план, як дістатися Донецької області, а потім – дому», — розповідає подружжя.
Христя згадує, що їм було важливо повернутися додому, хоча більшість людей намагалися виїхати: «Все-одно, підемо пішки, але дістанемось!»
Потяг врешті попрямував до Маріуполя. У вагоні їх було четверо — Петро, Христина, військовий та провідниця.
Кілометрові черги та найсмачніший борщ з горохом
«Нас тиждень не було вдома, їжі майже ніякої не залишилось. Ми пішли до найближчого супермаркету, де вже були кілометрові черги, але там розраховували лише готівкою. У нас було тільки 200 гривень. За ці гроші ми купили корм собаці», — розповідає пара.
У ті дні полиці крамниць були порожніми, залишався лише цукор. У пари був мінімальний запас продуктів.
Вони протрималися в Маріуполі три тижні. Петро жартує, що все не було згодом настільки сумним, як у перші дні, а от Христя іронізує: без світла та газу вона намагалась хоч якось закип’ятити воду, а повітряна тривога перестала спрацьовувати з 2 березня.
Потім почалися проблеми з водою. Звичайну річкову воду набирали у бутлі просто з пожежних шлангів, посічених уламками, коли рятувальники гасили займання після російського обстрілу.
Сусіди об’єднувалися, валили старі дерева у дворі, аби розвести багаття та готувати їжу. Пізніше стало небезпечно збиратися всім будинком в одному місці, тож кожним під’їздом палили своє вогнище.
Пара досі згадує найсмачніший борщ з горохом за «маріупольським рецептом».
Виїхати з підвалу та опинитися в окупації
«Якби нас не вмовили, ми би там і залишилися до кінця», — віджартовуються Петро і Христина про своє життя в підвалі.
Перші прильоти по їхньому двору зафіксували ще 28 лютого. Наступного дня вони побачили мародерів. Поруч із будинком пари була військова частина, але росіяни цілилися саме в житлові будинки.
«Коли вже у нашому будинку повибивало вікна, а у сусідньому під’їзді було зруйновано кілька поверхів, ми зрозуміли, що варто ховатись у підвалі. Там навіть було тепліше. Останні дві ночі перед виїздом пробули у ньому. Ти спиш і чуєш запах горілого будинку та намагаєшся думати, що це не люди горять», – розповідає подружжя.
Одного ранку родич сусідів з 1 поверху розказав про «зелений коридор». Тоді в автомобілі сусіда з 5 поверху було палива в одну сторону — до Білосарайської коси. Пара запропонувала насамперед врятувати дітей, які живуть в інших під’їздах.
«Сусіди сказали: “Або їдемо усі, або ніхто”. Навіть дозволили взяти з собою собаку, яку вони недолюблювали. Раніше здавалося, що в нас найнедружніший під’їзд на всьому світі. Але я помилялася. Бо тут ми дуже зблизились, бо мали ненависть до росіян і єдину мету — вижити», — згадує Христина.
Парі вдалося виїхати. Христина каже: «Досі Маріуполь мені сниться цілим».
Альбом, два спальники та собака
З Білосарайської коси їх за гроші довезли в Бердянськ, а звідти на автобусах вони рухалися до Запоріжжя.
Їхали 36 годин, на стоячих місцях біля дверей. Попрямували до Василівки на Запоріжжі, де залишався останній блокпост. Тут повинні були ночувати. Але в черзі були 50 автобусів і колона легкових авто. Автобус їхав кілька метрів та зупинявся:
«Нами просто користувалися задля пропаганди. Нас не пускали їхати росіяни зі словами: “по вас одразу почнуть стріляти укропи”».
Потім ворожий «комендант» вимагав бензовоз із паливом, а згодом затримали людей для пропагандистського «сюжету» – привезли по одній буханці хліба на автобус.
«Ми розуміли, що люди голодні, а росіяни все знімають. Ніхто цей хліб не хотів брати. Поки ми наважувалися, нас випустили на виїзд», – розповідає Петро.
Вже вночі пара із сотнями інших вимушених переселенців доїхали до Запоріжжя. У волонтерському центрі, попри ніч, всіх нагодували, розпитали про самопочуття, не забули й про собаку. Христя каже: «Ми відчули, що у безпеці».
«Нормальне» життя та власна справа
31 березня подружжя приїхало до Львова, бо тут живуть батьки Христини. Наступного дня вони зареєструвались як вимушені переселенці.
«Коли ми приїхали, то повільно усвідомлювали, що відбулося з нами за ці три тижні, поверталися до звичного життя. Паралельно намагалися вийти на зв’язок із моїми батьками та другом. У нас була ціль – вивезти маму та брата», — ділиться чоловік.
Тут Петро зрозумів – одними пожертвами на армію не обійтися. Спершу планував готувати холодну каву колд брю, оскільки за спиною у нього був досвід роботи у кав’ярнях. Але в якийсь момент згадав про сублімовані фрукти. Насамперед була ідея робити пюре, однак це потребувало пастеризації, яка забирає багато корисних речовин. До того ж, там багато цукру, тому від такої ідеї відмовились:
«Я собі запланував, що маю зробити авторський чай, який можна буде пити всюди: і вдома, і в дорозі. Наразі це такий дріп, як у кави. Мішечок, наповнений фруктами».
Так подружжя почало експериментувати із сублімованими фруктами: комбінували смаки, вигадували вдалі поєднання. Виявилося, що лохину неможливо поєднати з чимось, бо будь-яка ягода забере її особливий смак.
Переглянути цей допис в Instagram
«Спочатку ми купили сушарку для фруктів. Але відмовилися: не всі сухофрукти можуть передати смакові властивості та мають яскравий смак. Так ми повністю вирішили взятися за розробку чаїв на основі сублімованих фруктів», — розповідає Петро.
«Бренд – абсолютно про нас»
У якийсь із днів Петро та Христина зібрали друзів на дегустацію. Вони записали їхні коментарі та зауваження, доробили рецепти та отримали дозволи офіційно вести свій бізнес. Подружжя Жукових працюють як ФОП. Це їхня принципова позиція, кажуть, усім займаються самотужки, не звертались за допомогою до місцевої влади чи, наприклад, грантами.
Їх бренд авторського фруктового чаю має назву Mounsea та гасло: «Від Карпатських вершин до Азовських глибин».Таку назву обрали, бо Христина зі Львова, а це близько до гір, а Петро з Маріуполя, там – море.
«Це про нас. Гасло настільки перегукується із нашою історією, цінностями, цілісністю України зокрема»,
— говорить Христина.
Петро додає, що після вибору назви, вони зрозуміли, що вона ходила за ними повсякчас. Він зробив дівчині пропозицію на Говерлі, а побралася пара на березі Азовського моря. У них навіть є парні татуювання: в Христини — гори, а в чоловіка — море.
Логотип бренду також створили самостійно: Христина завжди займалась малюванням.
Вона намалювала логотип: зверху гори, а знизу — хвилі. А також силуети, як з Карпат можна дістатися Львова, а потім потягом до моря. Єдиний елемент, який на емблемі виконаний у кольорі – це прапор України.
Спершу, зізнаються, люди по-іншому ставилися до бренду, коли дізнавались про те, що вони із Маріуполя. Зараз це в минулому. Пара каже, що й не планували наголошувати на цьому навіть коли їм радили робити це для кращого просування бізнесу.
«Коли ти говориш про дім і згадуєш про якусь історію з Маріка, всі дивуються, що ти звідти. Але це є невід’ємною частиною, бо я там прожив усе життя, це несвідоме акцентування уваги. Але ти не хочеш, аби людина тебе жаліла», — каже Петро.
Роблячи чай, пара максимально не хотіла використовувати слово «Маріуполь», бо це – «маркетинг на біді»:
«Тому ми й зупинилися на такому гаслі, адже воно говорить про те, хто ми і звідки, але ми не паразитуємо на трагедіях. Це несе сенс, що це про Україну, без жодного поділу»,
— говорить дівчина.
Петро підкреслює, що не хоче, аби чай у людей асоціювався із горем, але дарував лише теплі емоції: «Моя трагедія – це моя трагедія і я не хочу ділити її на всіх».
«Третього жовтня люди, котрі попередньо робили замовлення на чай, вже могли його оплатити. Ми запустили крамницю в Instagram. Також у нас є онлайн та офлайн партнери, в яких можна придбати наші продукти. Ми також домовляємося із закладами», — пояснює Христина.
Переважно продукт на 80% складається із сублімованих фруктів, а інше — це додатки, як-от імбир, пелюстки троянд, м’ята та пелюстки анчану. Є також у позиції смаки, де є 100% фруктів (наприклад, Ананас-Чорниця чи Ягідний мікс).
Переглянути цей допис в Instagram
«Спершу потрібно знайти хороший імбир, бо здебільшого із цим є великі труднощі. Це ринки, магазини, супермаркети, де ми шукаємо якісний продукт. І ми маємо мінімум часу, аби його почистити, нарізати, поставити до сушарки на близько 20 годин. Після цього ми його перебиваємо у блендері. Така ж ситуація із м’ятою, анчаном та пелюстками китайської троянди: їх потрібно перебирати та вручну з бутона квітки забирати пелюстки», — говорить чоловік.
Аби розібрати одну троянду, потрібно багато часу: часто-густо всі руки залишаються в мінішрамах. А якщо пелюстка трохи надірвалась, її одразу викидають. Робити це потрібно, аби зелень не додавала гіркоти до напою.
Пара перебрала з десяток виробників сублімованих продуктів, аби знайти тих, у кого вони справді якісні та смачні. Важливим для них було не використовувати магазинні фрукти, бо переважно вони підводять. Довелося врахувати і сезонність. Є ягоди та фрукти, яких сублімованими фактично неможливо знайти.
«Якось я хотів зробити чай із гранату.Після деокупації Херсона дзвонить мені чоловік, який почув мій запит і сказав, що може зробити його для мене та відправити. Тоді він надіслав мені і груші, і апельсин, і навіть сублімоване морозиво. Це було дуже смачно», — згадує Петро.
Підводні течії родинного бізнесу
Коли пара згадує, з якими труднощами зіштовхнулася у веденні маленького бізнесу, вони сміються. Говорять, що для того, аби відкрити ФОП, знадобилося декілька хвилин, а вже потім найважчим було розібратися із документами, звітами та податками, однак «з часом це стає дрібницею».
Вони жартують: «Існує одна ціль – зібрати необхідну суму, аби сплатити податки».
Христина вважає, що найбільші складнощі стосуються просування та продажу продукції: «Собівартість одного пакетика чаю – 30 гривень, а роздрібна ціна – до 50 гривень. Людині важко усвідомити, що одне горнятко чаю обійдеться в таку вартість, коли ми можемо заробити тільки 5 гривень».
Мінімальна сума замовлення складає 150 гривень, тобто близько 4 пакетиків чаю. Дешевше купувати наборами. Бренд пропонує таких шість. Починали з 5 смаків, нині додали ще 3.
Контент у соцмережі допомагає створювати брат Христини, який є фотографом, однак, досі не вистачає відеопродукту. Над цим вже працюють.
«Слабким» місцем також залишаються партнери: складно пояснити закладові цінність продукції, і чому вона стільки коштує.
«Наш чай – це наразі більше соціальний проєкт, ніж бізнес, з якого можна пристойно заробити на життя. Поки ми більше вкладаємося, аби донести соціуму важливість любові до себе, дбання про своє тіло, аби люди вживали натуральне, що не шкодить здоров’ю»,
— зізнається пара.
Зароблені гроші здебільшого вкладають на майбутні проєкти, донатять на армію. Чай зігріває військових на передовій.
Про плани Петро і Христина говорять неохоче, бо насамперед прагнуть повернутися до Маріуполя. Мають мрію відкрити там власну кав’ярню.
Усім, хто теж наважується започаткувати власну справу, Христина та Петро бажають сил та ентузіазму, а особливо — психологічної стабільності та наостанок додають:
«Львів нас прихистив, але домівка наша залишається у Маріуполі, і ми поки не змогли до кінця звикнути до нового місця».
Автори: Мар'яна КОВАЛЕНКО, Ольга БОМКО.
Коментарі