Як перші українці понад 130 років тому емігрували до Канади

ІА Дивись.info розповідає про цю сторінку в українській історії.

Як галичани дістались Канади

У другій половині XIX століття українці були змушені шукати кращої долі за океаном. Хоча кріпосне право скасували ще 1848 року, більшість земель залишились у володінні намісників. Майже 80% галичан страждали від безземелля. І так по всій Україні, зокрема на заході. Натомість у містах панувало безробіття.

Досі тривають суперечки щодо того, хто все-таки першим опинився на території Канади з українських емігрантів, та більшість істориків сходяться на думці: це галичани Іван Пилипів і Василь Єлиняк.

1891 року товариші вирішили податися у мандри задля майбутнього власних дітей та онуків. Їхня подорож тривала 22 доби через український Стрий, польські Перемишль, Краків, Освенцим, німецькі Берлін та Гамбург.

Цікаво, що друзі з Прикарпаття не знали, чи та іноземна земля дійсно краща за рідну.

Тим часом у США і Канаді стрімко розвивалась промисловість та бракувало робочої сили. Як згадують дослідники, ринком дешевої робочої сили стала Європа, зокрема замучений злиднями захід України. Агітація щодо успіху та процвітання на заморських землях привертала увагу кожного селянина, який був втомлений від безвиході.

Читайте також: Син емігрантів з Галичини, який підкорив Голлівуд

Після прибуття українці оселились в провінції Альберта. Чи не останні кошти, а саме по 10 доларів, вони віддали за 160 акрів землі та довго жили ледь не просто неба: спочатку галичани мешкали в напівземлянках — викопаних долівах у землі, на яких було сіно, солома та дерево. Подейкують, з тих часів галицьке слівце «корчі», яке часто має значення місцини з високою рослинністю, закарбувалось й у лексиконі українців, які теж емігрували до Канади.

На початку 1892 року Іван Пилипів повернувся до України, заробивши трішки грошей на дорогу, щоб забрати власну дружину з дітьми та родину Василя Єлиняка до Канади, а також запросити односельців. Агітація спровукувала обурення, тому суд відправив чоловіка на місяць за ґрати, проте багато хто тим часом устигли податись за океан.

Мешканців Небилева, які за рекомендаціями Івана Пилипіва опинились у Канаді, навіть прозвали «небилівською групою», у складі якої налічувались 33 особи.

Читайте також: Донька священника з Львівщини і третя українка, яка побувала у космосі, розгорнувши там наш прапор

Не все те золото, що блищить

Канаду називали вільною землею ті, хто не намагався там працювати. Завдяки масовій еміграції за океаном опинились чимало українців, що групувались та по трохи звикали до нової батьківщини.

Пізніше сам Єлиняк подався востаннє на рідну Галичину, попрощався із земляками, родичами та разом із кількома сім'ями назавжди оселився в Канаді.  Згодом Василь заснував містечко Една-Стар (нині Чіпман, Альберта), став успішним фермером. 3 січня 1947 року у Верховному суді Канади в Оттаві отримав від Уряду почесне громадянство Канади.

Життя першопрохідців склалось вдало, попри важкий початок і веремії, в які поринули чоловіки.

Ось спогади Івана Пилипова, записані в Канаді 1932 року,  за два роки до його смерті: «Ми з Небилова перші поїхали до Канади. Це село коло Калуша. Я ходив до школи і навчився читати і писати. Учитель вже в школі го­ворив про Америку і Канаду, а потім чули ми від німців, що мали там своїх кревних. З нашого села працювали люди при сплавах на Лимниці, а тамки говорили про Канаду, бо то був такий час, що люди говорили про цей край».

Василь Єлиняк пережив свого колишнього компаньйона на 20 років: прожив дев’яносто вісім років, мав власне фермерське господарство та працював як справжні українці — не покладаючи рук.

Згадують, що в Канаді у нього було семеро діток, а зараз 51 онук та 62 правнуки. Нині за океаном живе його сьоме покоління.

Читайте також: Річниця української діаспори у Канаді: від прем'єр-міністра до моделі

Нестримні хвилі

Уже понад 100 років українці мігрують до Канади. Було вже п'ять хвиль еміграції, остання наймасштабніша відбулась 2006-го року.  Спочатку українці поселялись на західних просторах Канади: це здебільшого провінції Манітоба, Альберта та Саскачеван, і лиш наприкінці Другої світової війни (після 1945-го року) зафіксовано майже 80% наших співвітчизників, що залишились на східних теренах країни. Більшість з них тільки по крові українці та ніколи не були на рідній землі, але вони об'єднані та дружні.