Директорка Театру Лесі Українки у Львові Ольга Пужаковська: «Театр — той простір, де можемо почуватися не самотніми»

Директорка-художня керівниця Театру Лесі Українки у Львові Ольга Пужаковська розповіла про результати першого міжнародного шоукейсу, співпрацю з ветеранами та ветеранками, доступність і зміни, яких потребує український театр. Крім того, в інтерв'ю можна дізнатися про те: чому театрам важливо мати драматургів на офіційному рівні в колективі, як війна змінює підходи до створення вистав і чи може Львів стати центром міжнародного діалогу про сучасний український театр.

• Цього року у вересні в театрі Лесі Українки вперше відбувся «Шоукейс: Вимір Театру Лесі Українки». Яким є для вас його головний результат? Чому така подія стала важливою для Театру Лесі Українки й зокрема українського театру?

Для мене особисто ця подія стала таким ковтком свіжого повітря: відновлення власного ресурсу та бажання творити театр сьогодні, зокрема театр Лесі Українки і театр в Україні загалом. Для команди це теж була така дуже гарна подія, що об’єднала всіх. Адже ми акумулювали усі сили, щоб захід відбувся на високому рівні. Тому все минуло добре, без жодних форс-мажорів.

Загалом для України це стало певним прогресом у культурній дипломатії. Ми задумали такий проєкт для того, щоб привезти до України театральних дієвців з різних країн, аби вони могли приїхати, подивитися вистави наживо і запросити нас (якщо їм якась робота сподобалась) до себе на гастролі до театру чи на фестиваль. Це спрацювало, тому що в нас зараз вже є запрошення і в театр в Лодзь поїхати, і представники з Болгарії теж запрошують нас поїхати в Софію.

Роберт Палмер, який приїжджав до нас на шоукейс, просто закохався в наш театр і репертуар. Тепер він «горить» ідеєю повезти нас на фестиваль в Единбург із кількома нашими виставами. А там відбувається один з найпрестижніших театральних фестивалів.

• Таким чином, основну ціль — професійний діалог українських та європейських театральних фахівців — вдалося досягти?

Так. Адже ми створили усі умови для того, щоб люди, які до нас приїхали з різних країн, між собою знайомилися, теж домовлялися про якісь співпраці. Я сподіваюся, що це теж вдалося.

Хоча насправді приїхало не так багато людей, як ми собі уявляли. Водночас це був наш перший пілотний шоукейс, який складався тільки з репертуару Лесі Українки, щоб протестити цей формат, чи взагалі не побояться приїхати хтось з іноземців до України. Усього це було десь 40 гостей. Таким чином ми змогли не розпорошуватися і отримати результати шоукейсу. Я особисто змогла з усіма поспілкуватися.

• Під час щоукейсу ви показали вісім вистав, створених Театром Лесі Українки протягом крайніх п’яти років. Як ви обирали ці постановки, чи зважали на те, що їх будуть дивитися іноземні гості?

Насправді ми дуже важко відбирали ці вистави, тому що пишаємося і любимо увесь наш репертуар. Хоч ми і анонсували всюди, що це вісім наших найкращих вистав, однак, це швидше був такий промоційний хід, тому що усі вистави в Театрі Лесі Українки — чудові.

Нам важливо було продемонструвати палітру різноманіття нашого театру. Наприклад, ми взяли виставу за сучасною драматургією «Галдамаш». Ця постановка, на жаль, не виїзна. Ми не можемо з нею поїхати в інше місто України, не те, щоб поїхати в іншу країну, тому що там є великі об'ємні декорації, які не розбираються.

Також ми представили виставу-байопік про Лесю Українку — «Леся. Їсторія». Саме нею нам було важливо закривати шоукейс. Адже це своєрідний маніфест нашого театру. Вона показує цей зв’язок між нами і нашою патронесою — чому театр у Львові називається саме театром Лесі Українки. Ми розказуємо про неї в цій виставі, як про різноманітну жінку — цікаву й сильну, яка любила подорожувати, мала кілька закоханостей. Зокрема, Леся Українка теж була донаторкою, а саме —  вона оплачувала записи українських пісень. Вона була людиною, яка жила у свій час і працювала зі своєю реальністю, що власне і робить театр Лесі Українки тепер. Хоча, коли вона жила, її п'єси часто піддавалися критиці, з тим, що вони не надто театральні, драматичні абощо.

Ось так ми хотіли і представити різні теми і різні види вистав.

• Ви вже згадали, що під час шоукейсу отримали запрошення, щоб приїхати до іноземних театрів. Власне, яку виставу з репертуару Лесі Українки, ви б представили іноземному глядачу чи глядачці, щоб вона репрезентувала сучасний український театр, сучасну українську культуру?

Сучасний український театр продемонструє будь-яка вистава із запропонованих у шоукейсі.

Сучасну українську культуру, напевно, що в широкому сенсі всі теж, тому що театр є частиною культури. Водночас тут я можу говорити тільки за театр, ми не є ілюстративним театром, який може показувати, не знаю, якісь окремі важливі об'єкти культури чи ще щось таке в своєму репертуарі, але ми демонструємо, як виглядає сучасний український театр сьогодні в Україні. Зокрема, той театр, який працює в умовах кризи, з якими темами він працює, а з якими — не боїться працювати.

Для нас важливо було включити в програму шоукейсу вистави, які ми робили ще в 2020 році. Наприклад, «Філоктет. Античний рей» — це найдавніша вистава, представлена в шоукейсі, і вона вже про війну. Тут нам важливо було наголосити нашим гостям, як із України, так і з-за кордону, що ми працювали з темою війни ще до повномасштабного вторгнення Росії, і що війна не почалася в 2022 році. І ця вистава одна з тих, які найбільше справили враження на багатьох, хто прийшов її подивитися.

Отож театр не зовсім зображує мистецтво в своєму чистому роді, як ми, можливо, собі звикли уявляти мистецтво, але ілюструє сучасний український театр, який не відірваний від реальності.

• Однією з тем шоукейсу була трансформація театральних процесів під час війни. Що за останні роки найбільше змінилося у вашому способі створювати вистави та працювати з аудиторією?

Мені здається, що найбільше змінилося — це травмо-чутливий підхід до роботи. Бо зараз кожну виставу, яку ми робимо, дивимося на неї через призму різних тригерів, які не варто використовувати в ній. Зараз це важлива частина творчої роботи, коли ти більш відповідально ставишся до тих мистецьких і політичних жестів, які використовуєш у своїй роботі, щоб не нашкодити комусь іншому.

Ми ніколи не знаємо, чим і коли ми можемо людину тригери. Це може бути навіть щось просте. Наприклад, не знаю, навіть туалетний-папір на сцені. Однак є якісь дуже значні тригери, які ти точно знаєш, що вони можуть дратувати. Йдеться про звуки повітряної тривоги, вибухів тощо, тобто все, що може спровокувати і налякати. Тому такі символи війни — ми стараємося уникати в своїй роботі.

Водночас є й певні плюси, які сталися з нашим театром з часу повномасштабного вторгнення. Це те, що ми стаємо більш відкритими для різних верств суспільства та розвиваємо інклюзивний напрямок. Ми намагаємося створити безбар'єрний простір в Театрі Лесі Українки. Крім того, почали впроваджувати м'яку інклюзію. У з’явилися вистави з аудіодискрипцією для незрячих.

До того ж, театр — це колективний вид мистецтва, тому він піддатливий до різних терапевтичних практик. Тому сьогодні ми можемо використовувати театр як мистецтво, що має терапевтичний ефект. У Львові виник «Театр Незламних», а Театр Лесі Українки також співпрацює з ветеранами та ветеранками.

Читайте також: Мистецтво відповідальності, або Як змінюються театри у Львові під час війни і що на це впливає

• А як відбувається ця співпраця з ветеранами і ветеранками?

У 2025 році до нас звернулися українська драматургиня Ірина Гарець, яку запросили в Unbroken попрацювати з ветеранами і ветеранками з написанням текстів. Тоді вона разом із іншими драматургинями, Ніною Захоженко та Любов Ільницькою, допомагали військовим написати кілька текстів. Згодом їхні тексти представили на малій сцені Театру Лесі Українки.

Мені здається, це було таке перше зернятко зародження «Театру Незламних». Далі виникла вистава «Директор ліфта», де режисеркою є Світлана Федєшова, яка також акторкою Театру Лесі Українки.

Зараз «Театр Незламних» планує виставу «Різдвяні історії». Цю виставу вони будуть робити на базі Театру Лесі Українки, зокрема на нашій великій сцені.

Оскільки ми — доступний театр, і ветерани й ветеранки на колісних кріслах зможуть добратися до сцени. Тому очікуйте в грудні прем'єру вистави від «Театру Незламних» у нашому театрі.

• Якщо говорити про тригери та відповідальність театру, то тут має бути, можливо, якийсь певний баланс, адже так чи інакше це все одно мистецьке висловлювання... Тобто якими інструментами має послуговуватися театр, щоб не нашкодити?

Чимало театрів, напевно, спрямовані саме на результат, тобто вони хочуть зробити класну (у своєму розуміння) виставу в результаті.

Водночас Театр Лесі Українки найперше спрямований на процес — процес над створенням вистави. Відколи я прийшла в цей театр, ми багато експериментували з різними жанрами, сучасним і посттраматичним театром, і процес завжди був в пріоритеті, аніж результат, який вийде.

Із ветеранами та ветеранками так само: процес важливіший, аніж той результат, який вони представлять. Тому він може не сподобатися глядачу, який приходить в театр і звик там бачити інший театр. Однак завжди треба пам'ятати, коли ми йдемо на вистави, такі як «Директор ліфта», що це найперше не для нас, а — для них. Вони діляться з нами своєю історією, і наше завдання — почути їхню історію.

• А якщо говорити про вистави, які створені у Театрі Лесі Українки, зокрема «Пенелопея» та «Лист подорожнього», що теж про досвід війни, травми, пам’ять…

Власне, «Плейлист подорожнього» — це такий найперший наш досвід тіснішої співпраці з ветераном. Тут ветеран просто прийшов до нас через міську раду, де захотів розповісти свою історію інструментами театру. Тоді для мене було важливо знайти людину, котра зможе делікатно працювати з цим. Я дуже тішуся, що першою, до кого я звернулася, була Настя Косодій, яка одразу погодилася працювати і як драматургиня, і як режисерка, бо, очевидно, це був дуже великий виклик і для неї, і для нас.

Так, вийшла вистава «Плейлист подорожнього», яка має і високу мистецьку якість і вона вдало збудована. Тут актори та акторки не грають Адлера, бо вони не є ветеранами, а тільки розповідають його історію. Для мене там є дуже такий символічний момент в художньому рішенні, коли актори і акторки у військовому взутті. Це такий важливий жест, бо вони тільки намагаються цей досвід зрозуміти, одягаючи взуття, щоб хоча б трошки приміряти цей досвід, але вони все одно не є Адлером.

«Пенелопея» — це ще одна з робіт, де процес важливіший, ніж результат. Ми змогли зібрати жінок-акторок з різних театрів, щоб вони поговорили про свої проблеми, про свій біль, про те, як війна виглядає в їхньому домі.

• У такому разі сьогодні театр — це не зовсім про виключно гру акторів та акторок в класичному розумінні. Тобто вони мають працювати з тим, з чим стикалися в реальності? Тут знову ж про цю відповідальність…

Як мені видається, це питання теж етичності. Я переконана в тому, що сьогодні неетично грати військового на сцені. Зокрема, одягати військову форму людині, яка ніколи не тримала зброю в руках, тоді коли в країні відбувається війна, і потенційно всі чоловіки мають йти до війська.

Це складні речі — дуже такі тонкі моменти етичності. Я не уявляю, наприклад, щоб, я одягала форму, щоб когось зіграти, хоча я не акторка, тому не хочу ставити в такі умови наших акторів і акторок.

• Ви вже згадували про те, як під час війни змінилася доступність в театрі. Розкажіть, трохи детальніше, наскільки Театр Лесі Українки є доступним: архітектурно та інформаційно?

Наша мала сцена є фізично безбар’єрною. Тут є універсальна вбиральня, підйомник, також є пандуси біля порогів, місце в залі, щоб розміститися людям на колісних кріслах.

Протягом минулого року ми працювали над тим, щоб зробити доступною і велику сцену. Зараз у нас є внутрішній ліфт, універсальна вбиральня, якою можуть скористатися люди на колісних кріслах.

Єдине, що ми ще не до кінця зробили, це вхід. Проблема в тому, що я би хотіла зробити відразу доступними всі входи до театру, а для цього треба підняти хідник. Тут трохи складніший процес, бо треба піднімати рівень тротуару, робити підпірну стінку, і відповідно необхідно, щоб різні управління надали згоду. Тому ми тимчасово для входу використовуємо виставні апарелі.

Мені дуже хочеться зробити безбар'єрною нашу велику сцену. Тому наступним кроком, який ми прагнемо втілити, це встановити підйомник з партеру на велику сцену. Зокрема, такий вже встановили на сцену Львівської національної філармонії.

Щодо м’якої інклюзії, то в нас є кілька вистав з аудіодискрипцією. У репертуарі такі вистави мають спеціальні відмітки, що вони адаптовані для незрячих людей. У наших виставах є багато імпровізації, тому адаптація відбувається в режимі реального часу, а не в записі. Незрячим видають навушники, де їм паралельно розповідають, що відбувається на сцені.

Надалі ми плануємо адаптувати більше вистав, однак очевидно, що не всі піддадуться, бо в деяких є дуже багато імпровізації.

Детальніше про те, як у львівському театрі Лесі Українки адаптовують вистави для незрячих людей — дивись тут.

• Чи змінився запит глядача за роки повномасштабної війни? Що сьогодні люди шукають у театрі найбільше: можливість говорити про реальність, втекти від неї, прожити певний досвід — чи все потрохи?

Я думаю, все, що ви назвали. Наше суспільство — неоднорідне.  У кожного свої вподобання. Тому добре, що у Львові є різні театри, що можуть запропонувати аудиторії те, що їм треба: чи розвагу, чи втечу від реальності, чи осмислити щось або навчитися.

Я вже це неодноразово казала, що з початку повномасштабного вторгнення Росії до України ми дуже довго верталися до творчої роботи, тому що в нас в театрі розрісся великий волонтерський штаб з майже 9 чи 11 різними напрямками роботи. Тому нам було дуже важко вертатися назад в творчу роботу, тому що ми вважали, що те, що ми робимо як волонтери і волонтерки, було значно важливіше під час війни. Так ми потихеньку поверталися до нашої основної роботи. Згодом ми зрозуміли на свій захват і здивування, що людям потрібен театр, зокрема, в такий час кризи.

Адже театр — той простір, де можемо почуватися не самотніми, а в такі переломні часи, відчуття самотності, напевно, — найгірше, що може статися з людиною. А почування те, що ти не сам, додає трошки більше сили та співпереживання.

Водночас тут теж залежить від конкретного року та періоду. От, наприклад, зараз у нас стався такий відхід, бо доволі важко продаються квитки. Я не знаю, як в іних театрах у Львові, але в нас зараз проблеми з аудиторією. Наразі важко зрозуміти, що саме сталося.

Зазвичай осінь — це золота пора для театрів, тому що люди починають ходити знову в театр активніше. Однак цієї осені цього поки що не сталося, принаймні, з нами, тому ми дивуємося.

Найближчим часом ми плануємо зробити опитування нашої аудиторії, щоб зрозуміти, що відбувається.

• А які вистави були улюбленими серед відвідувачів і відвідувачок у минулому театральному сезоні?

Найбільше користувалися попитом — наші прем’єри. Трохи складніше буває залучити глядачів прийти на вистави, які вже декілька років в нашому репертуарі.

Минулий сезон можу виокремити такі наші новинки, як: «Пенелопея», «Миві створіння», «Божественна комедія». Їх дуже важко, насправді, порівнювати, бо «Пенелопея» — це дуже соціальний проєкт. «Милі створіння» — це камерна сцена, гарна назва, і вона постійно продавалася з повними залами.

«Божественна комедія» — це велика ґрунтовна робота на велику сцену. Тому прем'єра і перші кілька показів — все гарненько йшло з продажами, а зараз — трохи важче, бо вона ще й така трохи різдвяна.

• В одному із ваших нещодавніх інтерв'ю ви говорите про те, що потрібно на офіційному рівні запровадити посаду драматурга. Як я розумію, в офіційних документах в Україні досі немає такої посади, і чому важливо її запровадити?

Так, немає. Вона присутня тільки в державному класифікаторі професій, але в розділі не «театральне мистецтво», а — «література, журналістика і публіцистика».

Наш театр — драматичний, тобто драма — в центрі. Водночас працюємо без драматургів.

Історично так склалось, що чомусь драматургів просто витіснили. Водночас на самому початку, коли ще був Театр корифеїв, був Карпенко-Карий, то театр був літературно-центричний. Він орієнтувався на твір і на його відтворення на сцені. Потім вже в ХХ столітті, зокрема Курбас вже в своїй роботі мав більше підхід режисероцентричний.

Сьогодні така режисероцентричність збереглася, але Курбас теж працював із драматургами. Ми знаємо, що він тісно і багато співпрацював із Миколою Кулішем. Потім були радянські репресії, розстріляне відродження… Багато драматургів і літераторів, які писали п'єси, знищили, розстріляли або вони зазнавали репресій і через це не поверталися до цієї роботи.

Для мене просто якоюсь загадкою залишається, чому драматург не повернувся в державний театр повноцінно з часу вже незалежної України. Томущо нас є вид драматичного театру, але немає драматурга. Тут важливо теж наголосити, що драматург є в українському театрі, але не як рівний гравець. Я наголошую на тому, що драматурги не включені рівноцінно в театральний процес як режисери чи художники. Немає такої пропозиції серед нормативних документів, згідно з якими ми формуємо свій штатний розпис.

Я вважаю, що це дуже важливо змінити, тому що драматурги — це ті люди, які можуть відповідати за сенси, за наративи, за зв'язок з реальністю. Будь-який театр тільки підсилить свою роботу, якщо вони будуть мати драматурга.

У спеціальному листі ми розробили та обґрунтували з моїми колегами, якими можуть бути різні моделі драматурга в театрі. Театр може вибрати певну, яку він хоче модель: чи це буде драматург, який просто пише п'єси; чи це буде драматург, який буде не тільки писати п'єси, а дбати про супровідні події, як, наприклад, наша шеф-драматургиня, яку ми нещодавно взяли на роботи і з чого власне розпочали досліджувати це питання. Одне із її завдань — це продовж сезону розкривати тему сезону різними супровідними подіями. Також може бути модель німецького драматурга, який працює з драматургами запрошеними, приходить на репетиції, слідкує за тим, щоб умовно замовлення театру було проілюстровано.

• А за кордоном в театрах на офіційному рівні є драматурги ?

Так, очевидно. Драматурги — присутні.

• Наразі на якому етапі така ваша ініціатива: ви вже зверталися чи подавали певні документи до Міністерства культури?

Так. Перед тим, як Настя Косодій погодилася підсилити нашу команду в театрі Лесі Українки, я одразу почала напрацьовувати для неї таку посаду  як шеф-драматургині. Я зрозуміла, що ми не можемо самостійно подати на реорганізацію такої посади, бо її не існує. Тоді ми написали листа у міністерство та запитали, чи ми можемо собі таку посаду запровадити самостійно? Вони відповіли: «Ні, не можете». Просто якусь там типову зробили відписку.

Після цього я зрозуміла, що це треба змінювати. Міністерство культури — це той інструмент, який би мав впливати на законодавство і змінювати його під потреби українського театру. Тому я вирішила написати листа до міністерства з пропозицією введення цієї посади з конкретним вже переліком документів, до яких треба внести зміни. Водночас я хочу, щоб цей лист вже не отримав якусь звичайну відписку і його точно переглянули. Тому хотіла б, зокрема, особисто зустрітися з пані Тетяною Бережною.

Через різні обставини та зокрема мою завантаженість — це ще поки перебуває на такому проміжному етапі, коли ще остаточно не подала знову цей лист. Крім того, я також працюю над тим, щоб впровадити зміни до документів, які сприятимуть протидії сексуальним домаганням в театральній сфері. Тому, попри основну роботу, великі проєкти як шоукейси, я ще хочу допомагати українському театру загалом. Мене трошки не вистачає на всі ці процеси, тому воно так затягнулося.

Наразі ми прийняли Настю Косодій на посаду керівника літературно-драматургічної частини, але посадові обов'язки ми її прописали як шеф-драматурга.

Я розумію, щоб запровадити такі зміни в документах, то це потребує довгого шляху.

• Ви згадали про те, що також працюєте над тим, щоб запровадити зміни до документів щодо протиції сексуальних домагань. Це про які  саме йдеться?

Минулого року з Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем» ми вирішили змінити колективний договір, зокрема напрацювати наш колективний договір про заборону дискримінації, гендерну рівність тощо. Це для того, щоб мати змогу впливати на різні ситуації з харасментом в театрі чи дискримінацією, зокрема мати право відсторонювати від роботи працівників і працівниць, які вчинили подібне.

Нам дуже не сподобалося, коли було звинувачення в сторону Андрія Білоуса про сексуальні домагання і те, що повідомляли, що не мають підстав його відсторонити чи звільнити. Опісля він нібито зробив послугу, написавши сам заяву за власний рахунок у відпустку на час тривання розслідування. Водночас очевидно, що підстави були серйозні.

Тому ми розробили відповідний розділ у колективному договорі. Колективний договір — це наш фактично основний нормативний документ в театрі, ми не можемо туди вписувати, що захочемо, адже на це має бути підґрунття в законодавстві. Тому «ЮрФем» згідно з різних змін, які сталися в профільних законодавчих нормативних документах, на основі різних законів, постанов, рішень Верховних судів, розробили такий розділ — новий штатний розпис для нас.

Перед цим я і моя юристка робили опитування в театрі  серед колективу нашого театру, що їм важливо, щоб ми включили в цей документ, які ситуації врахували, щоб в майбутньому була можливість їх врегульовувати. Таким чином ми намагалися створити максимально дієвий документ.

• Які ще зміни потребує сучасний український театр, зокрема театр Лесі Українки?

Збільшення зарплати. Можливо, це сприймається як ниття, але всі міські театри, які не є національними і не мають надбавку за такий статус — трохи є благодійниками. Тому що ті зарплати, які ми маємо в середньому в театрі Лесі Українки — це 13 тисяч гривень, дуже мало хто має 15 тисяч, ще менше людей мають 20 тисяч на місяць. В умовах великої інфляції, де за останні 3-4 роки наша зарплата фактично не збільшувалась, а зменшувалась то це виживання, а не робота.

Тому мої колеги можуть мати додаткову роботу. А це впливає на те, як ми будуємо свою роботу тут, в театрі, адже я мушу враховувати, що мої колеги мусять мати якийсь додатковий заробіток, бо інакше вони не можуть просто існувати.

Також ми стикаємося і з кадровою кризою, що також пов’язано й через малу зарплату. Бо хтось йде у іншу сферу, яка більше оплачується. Загалом у нас зараз всюди бракує кадрів. У театрі є дуже багато специфічних фахівців, яких дуже мало загалом по Україні. Наприклад, художники з освітлення. Інша проблема, з якою ми теж стикаємося в часі війни, це те, що багато хто пішов служити у військо, і яких також важко замінити. Водночас є фахівці, яких ми назавжди втрачаємо на війні.

Отож основними проблемами, які в нас є наразі: це недостатнє фінансування і кадрова криза.

• Нещодавно розпочався новий театральний сезон в Театрі Лесі Українки, який має назву «Географія близькості». Розкажіть, чому така назва і які теми вона розкриває?

Наші теми завжди пов’язані з тим, що ми плануємо робити в сезоні. Ми знали, що хочемо зробити шоукейс і відкриємо сезон з такої великої події конекту, де ми буквально зближуємо географії. Окрім того, проєкти, які ми запланували на цей сезон, вони теж про це: досвід на межі.

Ця тема «географія близькості» дуже нам лягла до того, що ми хочемо робити в цьому сезоні, а ми хочемо більше конектитися, більше розумітися, більше працювати з тими досвідами, які для нас є незрозумілими, і робити їх зрозумілими. Крім того, в цьому сезоні ми запланували деяку роботу про польсько-українські відносини, і сподіваємося, що ця робота нам допоможе порозумітися з нашими сусідами.

• Сьогодні ми неодноразово згадували про міжнародні зв'язки. Якою ви бачите роль Львова в українському театральному процесі? Чи може Львів сьогодні бути одним із центрів міжнародного діалогу про український театр?

Звісно може. Зокрема, тут впливає й те, що наразі Львів не є заборонений до приїзду іноземцями через безпекову ситуацію, як деякі міста в Україні. Тому потенційно Львів може стати цією платформою.

Я сподіваюся, що так і буде, зокрема шоукейс, який відбувся — теж є цим кроком. Наступний шоукейс ми плануємо організувати в травні 2028-го року, але вже на базі львівських театрів. Тому в планах масштабуватися. Далі б хотілося зробити його на базі українських театрів, а потім взагалі — міжнародний. Такі ідею ми заклали ще через напрацювання програми «Відповідальність бути», з якою Львів аплікувався на титул «Європейська столиця культури 2030». Саме в цій програмі передбачили тяглість проєктів.

• Якщо вам треба було одним реченням розповісти, наприклад, іноземцеві, який, можливо, раніше і не був у театрі Лесі Українки: чим є театр Лесі Українки сьогодні? Як би ви сказали, які асоціації тут у вас одразу виникають?

Я б сказала, що це сучасний театр, який може здивувати своєю різністю, сміливістю, в певному сенсі — навіть бунтарством, тому їдьте та дивуйтеся.

Я так кажу, бо бачила, що ці іноземці, які приїхали на шоукейс, вони були здивовані, що український театр може бути і таким.  Наприклад, наші колеги, зокрема, з Польщі, казали, що не уявляють такої виставки як «146 зірок, видимих неозброєним оком» чи «Плейлист подорожнього»  в себе в театрі. Тому в дечому ми можемо бути навіть прогресивніші за наших іноземних  колег.

Читайте також: Директор львівського театру та режисер Ігор Білиць: «Театр — це про воскресіння нових сенсів»