дивись.info

Політиканство і відповідальність: Чи врятувала би диктатура УНР в 1919 році

Політиканство і відповідальність: Чи врятувала би диктатура УНР в 1919 році

Колонка історика Івана Хоми.

Українська національна революція 1917 – 1921 рр. багата на політичні, військові, культурні, суспільні та інші досягнення, які таки дали змогу відродити українську державність майже на всіх історичних територіях.

Одночасно, ця доба багата на політичні, військові та суспільні поразки, «зради», прорахунки, що призвели до окупації УНР та ЗУНР більшовицькою Росією та Польщею.

Очевидним є те, що попри накопичену істориками за роки незалежності велику дослідницьку базу (статті, науково-популярні книги, монографії), саме після 2014 р., особливо почали звертати увагу, осмислювати та переосмислювати події, які відбулись в 1917 – 1921 рр. Чому здобули, але втратили державу?

Минулий рік Указом Президента було проголошено роком Української революції 1917–1921 років. Періодично впродовж 2017 р. можна було чути від президента заклики до різних політичних сил не перейти критичної межі в боротьбі за владу, за якою можемо повторити гіркий досвід національної революції.

У цьому контексті, цікавою з точки зору історичного досвіду та маловідомою для широкого загалу є спроба Коновальця та його оточення переконати керівництво УНР у необхідності запровадження диктатури в січні 1919 р. Адже після усунення в середині грудня 1918 р., через збройне повстання, від влади гетьмана П. Скоропадського, новій владі на чолі з Директорією, не вдалось встановити міцну державну владу.

Після усунення в середині грудня 1918 р., через збройне повстання, від влади гетьмана П. Скоропадського, новій владі на чолі з Директорією, не вдалось встановити міцну державну владу

Мабуть, це не було б проблемою, адже пройшло два-три тижні. Однак, в умовах розгортання другої більшовицько-української війни, дезорганізації багатьох частин армії УНР та появи ознак громадянського конфлікту, спровокованих більшовицькою пропагандою, міжнародної ізоляції, Українська Народна Республіка зі слабкою центральною владою опинилась під загрозою існування. На 15 січня 1919 р. більшовики вже вийшли на лінію Ніжин – Бахмач – Конотоп – Полтава – Кременчук.

Що давало підстави 27-річному Коновальцю, командиру багатотисячного військового з’єднання армії УНР Осадного корпусу, підняти питання про диктатуру як необхідний крок для організації державного ладу та оборони країни? А не бавитись в демократію.

Після усунення 14 грудня 1918 р. Скоропадського та ще до переобрання влади Директорією, Коновалець 15 грудня 1918 р. офіційно зосередив у своїх руках усю повноту військової та адміністративної влади в Києві та околицях. Це було зроблено відповідним наказом на підставі інструкції і уповноважень Директорії. Так, з першої години 16 грудня Київ оголошувався в стані облоги.

Після усунення 14 грудня 1918 Скоропадського та ще до переобрання влади Директорією, Коновалець 15 грудня 1918 офіційно зосередив у своїх руках усю повноту військової та адміністративної влади в Києві та околицях

У столиці було заборонено мітинги та зібрання без дозволу командувача корпусу, продаж алкогольних напоїв, роботу театрів, кіно, їдалень після 21 год. 30 хв., перебувати мешканцям на вулицях після 22 год., а приватним особам носити і тримати в помешканнях зброю. До кінця грудня 1918 р. для підтримання порядку, превентивного запобігання більшовицьким виступам у Києві, видавались нові накази.

Читайте також: Жінки українського націоналістичного підпілля: Що ми (не)знаємо про їхній досвід?

Правдою є те, що не вдалось уникнути різного характеру провокацій, а також зловживання владою окремими представниками січових стрільців.

Однак, очевидним є те, що Коновалець та його оточення не допустили в Києві мародерства, більшовицьких мітингів та збройних виступів, як це було в січні 1918 р., коли постали робітники на Подолі, заводі «Арсенал» та в інших місцях.

Тому, на тлі складної військово-політичної ситуації та внутрішньо-політичної кризи, Є. Коновалець і Стрілецька рада порушили питання встановлення тимчасової одноосібної влади в Україні. У центрі уваги перебували В. Винниченко та С. Петлюра. По черзі їм було запропоновано до початку роботи парламенту – Трудового конгресу, встановити одноосібну владу для структуризації політичного простору, встановлення адміністративної вертикалі, прийняття швидких рішень в умовах війни тощо. Однак, ні В. Винниченко, ні С. Петлюра не погодились на певний час одноосібно очолити державотворчий процес.

Коновалець та його оточення не допустили в Києві мародерства, більшовицьких мітингів та збройних виступів, як це було в січні 1918 р., коли постали робітники на Подолі, заводі «Арсенал» та в інших місцях

У спогадах Коновалець пише, що в такий спосіб хотіли «покласти край псевдоколективному безголов’ю влади».

Це питання стало предметом розмови ввечері 5 січня між Є. Коновальцем, Д. Донцовим, М. Міхновським і В. Шеметом. Дмитро Донцов, який став ініціатором зустрічі, пише, що «в усім, що ми почули, бриніла якась тривога. Підтекст (у Є. Коновальця – авт.) був: нема з ким будувати державу. Коновальцеві вирвалося характеристичне признання: «З соціалістами держави не збудувати!». Всі ми прийшли до одної думки: середина не є життєвою. Прийде або – большевизм, або – тверда рука. Обіцяв полковник обговорити все з найбільш міродатною особою (Петлюрою) і подати йому до відома наші пляни. Думаю, що в суті річи аргументація Коновальця була така: для військової диктатури потрібно війська, а військо…». 9 січня Д.Донцов інформував, що «з нашого проекту з Коновальцем нічого не виходить. Згодом будуть змушені самі прийти до того».

Читайте також: Останній день радянської влади в Україні

Публічно пропозицію по встановленню диктатури було озвучено на Державній нараді УНР, що відбулась 16 січня 1919 р. у Києві. Участь у її роботі взяли члени Директорії, уряд – Рада Народних Міністрів, лідери УСДРП, УПСР (центральної течії), УПСС, УПСФ, Селянської спілки, Спілки залізничників, Спілки поштовиків та Січові стрільці в складі А. Мельника, О. Назарука та Ю. Чайківського, що представляли Стрілецьку раду. Коновалець у ті дні перебував у Станіславі (сучасний – Івано-Франківськ) для організації обміну військами та приїзду західноукраїнської делегації до Києва.

Публічно пропозицію по встановленню диктатури було озвучено на Державній нараді УНР, що відбулась 16 січня 1919 р. у Києві

Основне питання, яке мала розв’язати Державна нарада – це визначення форми державного устрою УНР.

(На фото Петлюра, Винниченко та Коновалець у залізному «Шоломі» 22 січня 1919 р. під час Акта Злуки).

Відкриваючи 16 січня засідання Державної наради В. Винниченко зазначив, що «серед українського суспільства є 3 напрямки, а саме: за запровадження дотеперішньої політики Директорії, за встановлення диктатури пролетаріату й за військову диктатуру. Отже, бажаю зайняти якусь позицію». Після нього слово взяли Чайківський та Назарук. Перший виголосив різку антибільшовицьку промову, а другий, який від імені Стрілецької ради перед тим закликав Винниченка взяти в свої руки владу, запропонував встановити військову диктатуру в складі Петлюри, Коновальця та Мельника. На думку історика М. Стахіва, ця пропозиція мала «очевидну ціль, щоб усунути страх перед одноособовою диктатурою». Утім жодна політична сила, яка взяла участь у нараді, не підтримала цієї пропозиції, не підтримав і Петлюра. Після цього представники Стрілецької ради зняли це питання з обговорення.

Учасник наради Ісаак Мазепа заяви представників Стрілецької ради оцінив так: «Заведення диктатури в тих умовах було б непоправимою політичною помилкою». Утім уникає пояснення чому? І продовжує писати: «Мені особисто вперше довелося бачити Директорію та уряд «великої коаліції» на державній нараді у Києві, що відбулася за кілька днів до Трудового Конгресу. Панував хаус думок і повна безнадійність. Директорія й уряд не мали ясного погляду на ситуацію і не дали ніякого плану щодо продовження боротьби. Розійшлися з рішенням: «хай буде все по старому», тобто без плану і без системи».

Читайте також: Перші «совєти» в Галичині: коли і хто такі?

Коновалець, який приїхав з Станіслава ввечері 16 січня, отримавши інформацію про реакцію Державної наради на їх пропозицію, щодо необхідності посилення державної влади, вже після революції опише свою реакцію словами, «що за таких обставши катастрофа неминуча, – а  перед ними, – залишилася тільки одна мета: зберегти себе як військову одиницю, відсунути якнайдалі неминучу катастрофу та вийти з неї з честю. Залишилось все по-старому. По-старому котилося все по щораз більш похилій площі, поки не докотилося до самого дна провалля».

Гадаю, що запровадження тимчасового одноосібного правління або колективної військової диктатури в УНР не змогли б запобігти відступу із Києва, однак у короткій перспективі це б позитивно вплинуло на ефективність політичних та військових процесів УНР.

Запровадження тимчасового одноосібного правління або колективної військової диктатури в УНР не змогли б запобігти відступу із Києва, однак у короткій перспективі це б позитивно вплинуло на ефективність політичних та військових процесів УНР

Про що цей текст? Про здатність бути відповідальним за державу, коли це особливо необхідно, а не розмивати або перекладати відповідальність на політичні партії, політиканів, та навіть надіятись, що якось буде. Про здатність бути державником, а не тільки членом партії, організації тощо. Про те, що слід очікувати від політичної безвідповідальності та авантюризму.

Українська еліта 1917 – 1921 рр. не оцінила досвід доби козацької Руїни 1660-1680-х років, про яку добре розписали багато істориків ХІХ – початку ХХ ст., в тому числі творці тогочасної держави М. Грушевський та В. Липинський. Сьогодні ми маємо досвід Руїни та Української національної революції. Щоб не повторити помилки, про що ми постійно собі нагадуємо вже 26 років, треба просто це знати.

Джерело:

Хома І. Історія військового формування Січових стрільців (1917–1919 роки) : монографія / Іван Хома. – Львів : Видавництво Львівської політехніки, 2016. – С. 142-145.

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Хома Іван
Кандидат історичних наук, доцент кафедри історії, музеєзнавства та культурної спадщини, Інституту гуманітарних та соціальних наук Національного університету «Львівська політехніка».
Загрузка...