Мирослав «Кривоніс» Симчич: від сотенного УПА до небезпечного політв'язня

Сьогодні виповнюється 98 років з дня народження українського військового та громадського діяча, сотенного УПА та політв'язня Мирослава Симчича (псевдо «Кривоніс»). 

Директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького», історик Руслан Забілий зазначає, що Кривоніс – це приклад наслідування для командирів сучасних підрозділів рот, бригад Збройних Сил України. І його досвід потрібно вивчати та застосовувати у сучасних умовах ведення війни. 

«Мирослав Симчич – це командир сотні на території Гуцульщини, який якісно і добре як вояк і командир виконував свою роботу. З 1944-го року успішно вів бойові дії», –  сказав Руслан.

Проукраїнське виховання та юні роки

Народився Мирослав Васильовича Симчич 5 січня 1923 року у селі Вижний Березів Косівський район Івано-Франківської області, у сім'ї селян середньої заможності. Обидва його діди були друзями-опришками. 

На його виховання великий вплив мав дядько матері – колишній курінний УГА Григорій Голинський, за порадою якого хлопця віддали навчатися до «Рідної школи», яка знаходилася у сусідньому Нижньому Березові. 

У шкільні роки Симчич дуже хотів бути козаком і готувався до цього в численних сутичках з ровесниками-поляками. В одній з таких бійок він завдав ушкодження синові війта, через що на певний час був виключений зі школи.

Перший бойовий досвід Кривоноса

У 1941 вступив до юнацької мережі ОУН. Перед закінченням Коломийського архітектурного технікуму, восени 1943 року, відправлений до першого куреня УНС (Українська народна самооборона) в Космач, де служить кулеметником. Після двох боїв з німцями цей курінь відійшов у Чорний Ліс, окрім чоти Скуби, на основі якої формується нова сотня. Районовий Орел направляє Симчича знову до Коломиї, тепер уже вести розвідку. Навесні, з приходом більшовиків, сотенний Скуба відправив Симчича до старшинської школи, яка була організована в присілку Завоєли у Космачі.

Закінчивши цей вишкіл, він був направлений до БУСА (Буковинська українська самооборонна армія), у сотню Криги на посаду чотового. На прохання сотенного Мороза пізньої осені 1944-го командування повертає Симчича з Буковини в рідні краї. Мороз доручив молодому старшині вишколювати новостворену Березівську сотню. Сотня пішла в рейд на Снятинщину і Заболотівський район, де розгромила декілька колгоспів, а також розігнала місцеві винищувальні загони (так званих «стрибків»). Далі сотня рейдує Буковиною, повертається перед Різдвом 1945, а після свят отримує наказ іти на Космач.

Битва за «бандерівську столицю»

За даними Центру дослідження визвольного руху, з радянського боку, окрім дивізії НКВД генерала Дергачова, в тій операції брали участь 31, 33 і 87 прикордонні загони та інші формування.

З боку УПА – місцеві курені «Гайдамаки», «Карпатський», ймовірно, «Гуцульський» і «Перемога», а також з Калущини сюди зрейдував знаменитий курінь «Скажені» Павла Вацика-Прута (який замінив раненого курінного Різуна).

Всього – не менше 10 сотень чисельністю понад 1200 старшин і стрільців.

Очевидно, на один з таких зазначених прикордонних батальйонів по дорозі на Космач, в село Шипіт, натрапила Березівська сотня, в якій Симчич на той час командував 3-ою чотою. Разом з сотнею Гонти цей курінь оточив і за одну добу розгромив той батальйон.

У бою Мороз був тяжко поранений і передав команду саме Симчичу, який перед тим з двома чотами успішно закрив прорив ворога, і довів бій до переможного кінця.

А тим часом тривали запеклі бої куренів УПА з головними силами ворога у самому Космачі. Поки основні повстанські сили зводили запеклі бої в Космачі, кілька сотень стало заставами на підступах до села зустрічати останні резерви дивізії карателів-НКВДстів. Березівцям прийшов наказ відійти до потоку Рушір на засідку: дорогу з Яблунова до Космача випало оберігати їм.

Новий молодий сотенний Юрко також доручив керувати боєм досвідченому Кривоносу. Ця посилена сотня мала на озброєнні 22 легких кулемети, полковий міномет, «бронебійку», понад 20 автоматів, десь 15 напівавтоматичних рушниць, решта – карабіни (кріси) й гранати.

Ворожа колона з’явилася зранку: 12 вантажівок-студебекерів (за іншими даними – понад 15), тісно набитих солдатами, і одна легкова автомашина зупинилися на самому краєчку провалля перед щойно розібраним повстанцями мостом. Усі були на виду.

За 2,5 години знищили майже всіх - 405 солдат і офіцерів полку дивізії НКВД, включно з її командиром – генерал-майором Дергачовим.

Повстанські будні 

Узимку 1946-го – аж до весни Симчич хворіє на тиф. У цей час гине сотенний Мороз, сотня з новим командиром Підгірським зазнає втрат і розсіюється. Але здаватися з повинною ніхто не йде. Симчич офіційно призначається командиром Березівської сотні, збирає її і відновлює боєздатність. Сотенний Кривоніс переживає безліч облав та бойових сутичок.

Рани, хвороби, рейди, (не)останній бій

У бою під Космачем отримав поранення. Куля влучила Симчичу в ліву руку, перебивши кістку вище ліктя. Про рану він нікому не сказав, аби не понижувати бойового духу підлеглих. Симчич перетягнув собі рукав кожуха на зап'ясті, щоб кров не стікала. Наприкінці бою він знепритомнів від втрати крові.

Почалася гангрена. Лікарі категорично радили ампутувати руку. Однак повстанець відмовився від ампутації і за порадою місцевого знавця лікарських трав почав щоденні промивання рани відварами трав.

Кривоніс із Чернецем (Петром Томичем) 4 грудня 1948 перевіряли зимові криївки. Сніг перестав падати й не заносив сліди. Вирішили перечекати у перевіреній хаті, там їх побачила дочка двоюрідної сестри господині. Ця двоюрідна сестра виявилася завербованою сексоткою МҐБ. Раптом хату оточили більшовики. 

Друзі вели бій від першої години дня до десятої години вечора, очікуючи, що з настанням ночі на допомогу прийде боївка повстанців. Чернець був тяжко поранений кулеметною чергою, червоні запалили хату. Кривоніс і Чернець знепритомніли від диму. Коли з палаючої хати припинилися постріли, більшевики облили водою ковдру, накрили нею господаря хати і змусили його витягати повстанців із полум'я.

Дружина Рая та пізнє батьківство

На волю Мирослав вийшов вперше у 1963 році, просидівши 15 років. Поїхав в індустріальне Запоріжжя, бо в Західну Україну дорога була закрита. Хоча волею це назвати важко було. Після кількамісячних поневірянь якось добився прописки і влаштувався на роботу на «Запоріжсталь». А ще зустрів свою Раю і в 42 роки вперше став татом. 

Потрапив у тюрму юнаком, а вийшов 62-річним дідом

Мирослава Симчича арештували у грудні 1948 року. За низкою звинувачень його було засуджено до 25 років ув’язнення та уже в неволі висунуто ще кілька обвинувачень, зокрема «за наклепи на радянський державний і суспільний лад». Слідчі так і не дізналися, ким насправді був Симчич.

Влада СРСР робила все, щоб політв’язня Симчича перетворити у звичайного зека, додаючи до його політичних статей побутові. Вона намагалася із сотенного УПА зробити кримінального злочинця, щоб переконати Захід, що в СРСР політичні в’язні так довго у тюрмах не сидять. Вояки УПА? Так це бандити, а не мученики совісті. У тюрмах доля звела його з українськими патріотами-шістдесятниками - Євгеном Сверстюком, Іваном Світличним, Валерієм Марченком. 

Руслан Забілий стверджує, що 32 роки – це той термін, який Кривоніс отримав як один з командирів сотні повстанської армії, саме через те, що він був надзвичайно ефективний та вмів командувати підрозділом. 

«Перший термін Кривоніс відбув як учасник визвольного руху і командир повстанського підрозділу УПА. А другий – за успішне ведення бою, де загинуло більше чотирьох сотень енкаведистів», – розповідає історик.

Суд тільки в листопаді 2017 визнав Мирослава Симчича незаконно засудженим та повністю реабілітував.

Життя після ув'язнення

Мирослава звільнили у 1985 році. Усього відбув в ув'язненні 32 роки, 6 місяців і 3 дні.

Ще рік після звільнення перебував під наглядом. Навіть після проголошення Незалежності України міліція Запоріжжя «за звичкою» приходила перевіряти особливо небезпечного злочинця.

У 2008 році в Коломиї йому було встановлено прижиттєвий пам'ятник.

«Кривоніс – це один з найкращих командирів сотенних у Західній Україні того часу. Людина, яка вміла вести бойові дії у складних погодних умовах, в горах. Він володів мистецтвом повстанця, мистецтвом вояка надзвичайно добре», - додає історик.

Сьогодні легендарний сотник разом з дружиною проживає у Коломиї.