Життя сповнене мужності та патріотизму: львівська поетеса Ольга Дучимінська

На Галичині її знали як чудового публіциста, українську патріотку, відому діячку жіночого руху та ініціаторку проведення Свята Матері.

Дитинство та ранні роки 

Народилася майбутня письменниця 8 червня 1883 року у селі Миколаїв нині Пустомитівського району на Львівщині, у сім'ї директора школи Василя Решетиловича і його дружини Броніслави.

Початкову освіту дівчина отримала вдома і продовжила навчання у 5 класі жіночої виділової школи в місті Станіславові. Проте закінчити школу тут не вдалося, бо 1897 року помер батько. Як напівсироту завдяки опіці дядька, катехита станіславівських шкіл Йосипа-Мар'яна Литвина, Ольгу влаштували у школу сестер-василіянок у Яворові, де вона закінчила восьмий клас. Саме тут дівчина почала займатися літературною творчістю. 

Життя вчителя

У 1899 році Ольга поїхала до Перемишля, де продовжила навчання на вчителя. Опісля отримала скерування на посаду народної вчительки у присілок Залози Жовківського повіту. Тут вона пропрацювала один рік. Згодом Ольга з теплотою згадуватиме цей час в автобіоґрафічній повісті «Весняні дні». 

Дальше дівчину перевели у село Бутини Сокальського повіту, неподалік від Великих Мостів, звідти скерували у Долинський повіт.

 

Дебют поетеси

Представлення Дучимінської як поетеси відбувся 1905 року, коли в одній із львівських газет під псевдонімом Ірма Остапівна було надруковано її поезію «Послідні звуки». Пізніше «Літературно-науковий вісник» (Львів) надрукував «Іронію долі!». 1911 року вийшла перша (і єдина за життя поетеси) збірка із п'ятнадцяти віршів Ірми Остапівни «Китиця незабудків». 

Згодом Ольга Дучимінська знайомиться з Наталією Кобринською та приєдналася до феміністичного руху галицьких жінок. Для Кобринської дівчина стала приятелькою, ідейною та духовною спадкоємицею і присвятила їй новелу «Сніг». 

Разом з Наталією Кобринською і Костянтиною Малицькою 1912 року створили видання «Жіноча бібліотека», в якому розповсюджували кращі зразки світової літератури про жінок і для жінок. 

Сім'я Дучимінських

У с. Кунин 1905 року Ольга вийшла заміж за Петра Дучимінського, який вчителював у різних школах Жовківського повіту. У березні того ж року їх послали на роботу в Задеревач, а потім у Тяпче Долинського повіту.

У цей період у молодого подружжя народилося двоє синів, які дуже рано померли. Пізніше у Дучимінських народилася донька, яку назвали Оксана.

У 1914 році чоловік пішов на фронт. Петро як член Української Галицької Армії виїхав з Батьківщини і не повернувся. Жив і помер у Чехословаччині.

 

Допомагала потребуючим

Під час німецької окупації Дучимінська, виявляючи неабиякий героїзм, врятувала багато єврейських родин від знищення, дала прихисток Ірині Вільде, чоловіка якої розстріляли. Для української культури вона врятувала Олексу Новаківського і групу українських художників та письменників, які втікали від сталінських репресій.

Читайте також: В гостях у львівського художника-модерніста Олекси Новаківського.

З відходом німців відмовилася виїхати з дочкою Оксаною на Захід, добре розуміючи, чим це може для неї обернутися.

У 1945 році виходить її повість «Еті» - перший твір про Голокост в українській літературі. Це була невеличка історія про жінку, яка втікає з підпаленого львівського гетто у село, де живе її колишня вчителька. Вона двічі відсилає молоду єврейку, адже в селі вже стоять німці. Втім, на третій раз ця вчителька таки приймає її і переховує в картопляній копанці.

Після приходу радянських військ вона рятується й вирушає на Волинь шукати свою родину. Ця книга не сподобалася новій владі і авторці запропонували написати твір про те, як українські націоналісти під час війни нищили євреїв, грабували і убивали своїх людей. Вона відмовилась.

Життя у полоні 

23 листопада 1949 року 66-річну Ольгу Дучимінську заарештовують, нібито у справі замаху на Ярослава Галана. Два роки, які тривало слідство, перебувала у в’язниці. 25-26 травня 1951 року її судив військовий трибунал. Вирок – 25 років таборів. Багато знущань зазнала під час перебування у Сибірських таборах, але ніколи не втрачала людської гідності. 

У зоні за клаптик паперу та олівець – карцер. Складені у таборі вірші Ольги Дучимінської вчили напам’ять і разом із звільненими вони потрапляли на волю, на Батьківщину.

Після смерті Сталіна, 1956 року, справу Ольги Дучимінської переглянули та скоротили строк до десяти років. 

19 грудня 1958 року напівжива Ольга Дучимінська вийшла на волю. Їй було 75 років. Деякий час самотньо жила у Львові. Не мала місця, де могла б спокійно доживати віку. Тихо переносила періодичні безпідставні образи преси, яка навішувала на неї різні ярлики.

Ще одним важким ударом стала смерть доньки Оксани наприкінці 1972 року. Вона залишилась зовсім самотня.

Століття письменниці

До свого століття Ольга Дучимінська вирішила зробити собі подарунок: зібрати надруковані власні твори та укласти з них збірки прози та поезії. Вона згадувала свої псевдоніми, просила знайомих відшукати у довоєнній пресі вірші та оповідання, охоче переписувала віднайдене, укладаючи збірки.

Напередодні ювілею до оселі поетеси прийшли з обшуком і вилучили всі твори. Це стало важким ударом для Дучимінської, після якого вона вже так і не оговталась. 

На 105-літній ювілей Ольгу Дучимінську як найстарішу українську письменницю привітав часопис «Жовтень», вперше після довгих років замовчувань її вірші надрукували. На сторінках «Літературної України» на її честь вийшла привітальна стаття «Вишня на подвір’ї». 

Своє 105-ліття Ольга зустріла поза межами свідомості і нікого не впізнавала.

Кінцева зупинка

Ольга завжди була молода духом і думками. Її родина жила за кордоном. Хоч родичі неодноразово запрошували поетесу до себе на постійне місце проживання, але вона не їхала, відповідаючи: «Я хотіла бути зі своїм народом до кінця. Мій виїзд означав би зраду… Я люблю і ціную себе тим, що для них зробила». 

24 вересня 1988 року перестало битися серце поетеси. Поховали її на цвинтарі у Чукалівці неподалік Івано-Франківська. 

Лише після смерті письменниці була надрукована збірка прози Ольги Дучимінської «Сумний Христос», до якої увійшли 26 творів, п’ять із яких вперше побачили світ. 

Дучимінську повністю реабілітували лише у 1992 році.

 

На світі любові не є забагато!

Заки відійду хотіла б її роздать.

Роздавайте другим і любов і сонце,

Роздавайте, Друзі, заки ляжете спать!

Ольга Дучимінська