«Волею українського народу утворилася ...Українська Держава»: 104 річниця Листопадового чину

ІА Дивись.info розповідає про цю подію.

У ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Січові стрільці, військові добровольці у складі австро-угорської армії, відгукнулися на заклик УНР (Української Національної Ради) захопити Львів і не дати полякам зробити це.

«Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки», - виголосив Дмитро Вітовський під час засідання Української Національної Ради та Військового Комітету увечері 31 жовтня.

Крах імперії

Автор-Угорська імперія розвалилась після поразки у Першій світовій війні, поляки, чехи, словаки проголосили свої національні держави, а влада новопроголошеної Польщі заявила про включення Галичини до складу своєї держави.

Усвідомлюючи близький кінець та прагнучи врятувати державу, що його предки її століттями будували, цісар Австро-Угорської імперії Карл I 16 жовтня 1918 року видає відозву до «своїх народів», якою обіцяє перетворити імперію на федерацію національних держав. Цим поспішили скористатися українці.

Тому 19 жовтня в Народному домі у Львові збираються українські політики – депутати Віденського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів та представники різних партій і, користуючись заявою цісаря, створюють головний репрезентативний орган українців у монархії.

Виникає Українська Національна Рада. Її президентом обрали Євгена Петрушевича, що представляв інтереси українців у Відні. Головою львівського відділу та фактичним керівником всього процесу в краю став Кость Левицький – один з головних політичних провідників галицьких українців того часу.

Наступного дня, в неділю, на площі Святого Юра після літургії збирається урочисте віче. Кость Левицький з благословення митрополита Андрея Шептицького проголошує створення Української держави в межах Австро-Угорщини.

Однак проголошення державності ще не означало її фактичне становлення – владу продовжували утримувати австрійці. Ситуацію загострили новини із Кракова, де поляки створили Ліквідаційну комісію. Саме на 1 листопада планувалося прибуття до Львова Польської ліквідаційної комісії, яка мала б шляхом збройного виступу захопити владу на Галичині.

Українці готувалися перейняти владу вдома фронтами: дипломатичним та військовим.

29 жовтня в палац намісника на Губернаторських валах навідалися Кость Левицький та Льонґин Цегельський. Від імені Національної Ради вони попросили намісника Галичини генерала фон Гуйна передати їм владу легальним шляхом. Той відмовився, посилаючись на відсутність наказу зі столиці: «А поки цісар мені не накаже, доти я зв’язаний присягою та честю і нікому влади передати не можу, хоч і як вам симпатизую. А вірності ще жоден Гуйн не зломив».

Отримавши відмову, Цегельський відразу поїхав до Відня, де його чекав президент Ради Петрушевич. Це була остання спроба українців порозумітися з урядом імперії та зберегти її цілісність, що могло стати гарантією безпеки від поляків. Після деяких нарад прем’єр-міністр Лямаш запевнив українців, що найближчим часом до Львова з відповідним дорученням передати владу Раді вирушить кур’єр.

31 жовтня представники Української Національної Ради та Центрального військового комітету на чолі із сотником Дмитром Вітовським зібралися у Львівському Народному домі для прийняття рішення. Вітовський  переконав зібрання негайно, не чекаючи приїзду ліквідаційної комісії, перебрати владу в місті на себе.

Четверта година ранку

Повстання розпочалося о 4-ій годині ранку. Українські частини, які нараховували 60 старшин і 1400 вояків, зайняли Ратушу, намісництво, головну пошту, вокзал, банк, летовище.

Того ж дня Дмитро Вітовський відрапортував про те, що влада у Львові повністю перейшла до УНРади.

Майже безкровно українська влада була встановлена в Станіславі, Коломиї, Снятині, Жовкві. В деяких містах це відбулося завдяки збройним виступам місцевих жителів.

Першочерговим завданням було знешкодити ті сили, що могли чинити збройний опір. Загін поручика Теодора Мартинця роззброїв супровідний батальйон 41-го полку піхоти, що складався зі солдат інших національностей та квартирувався на тодішній вулиці Зиблікевича.

У школі ім. Конарського окремо містилися угорські солдати, туди вирушив загін поручика Іллі Цьокана. Для перемовин з ними напередодні було надруковані спеціальні листівки угорською мовою, які передали офіцерам корпусу. Через деякий час на будівлі школи з’явилося повідомлення про нейтралітет угорців.

Читайте також: «Якщо цієї ночі ми не візьмемо Львів, то завтра візьмуть його поляки»: 103-тя річниця Листопадового чину.

Залишалася лише поліція, що містилася на вулиці Городоцькій. Рівно о 4-ій до казарм поліції зайшов загін на чолі з Людомиром Огоновським, одним із командувачів військового комітету. Поліціянти, серед яких теж було чимало іноземців, добровільно склали зброю.

Додатково було захоплено Головну пошту, всі залізничні двірці, радіо, відключено міський телефон та міжнародну телеграфну лінію. Захоплено міську військову комендатуру та інтерновано командувача Львова генерала Пфеффера.

Хорунжий Сендецький зі своїм відділом зайняв намісництво та інтернував графа фон Гуйна. Врешті, загін Мартинця зайняв головну споруду міста – Ратушу. Зразу з’явилася ідея вивісити на вежі український прапор, однак тут виникли труднощі. Спершу стрільці мусили побігати у пошуках самого полотна.

Як згадував учасник цих подій Микола Пачовський, рідний племінник відомого поета Василя Пачовського, сукно знайшли врешті у будівлі «Народної торговлі» на Ринку, а дружина директора Лазорка особисто сіла за машинку, аби зшити синю та жовту тканину докупи.

Взявши готовий прапор, Пачовський разом із відомим художником, стрільцем Левом Ґецом та 17-річним Степаном Паньківським спробував піднятися на ратушеву вежу. Щоразу двері, вхідні до вежі та ті, що виводять на саму платформу, виявлялися зачиненими – приходилось бігати у пошуках ключа, сторожа, навіть погрожувати пострілами, аби врешті потрапити на вершину.

Та о 6-ій годині ранку прапор таки замайорів над головною вежею міста. Львів вперше з 1349 року перебував в українських руках. Сталося це протягом двох годин без жодної краплі крові та майже без жодного пострілу.

Що було далі

Один з австрійських намісників, покидаючи Львів, сказав офіцерам ЗУНР: «Мені старому здається, що справа не піде так легко, як почалася. Ваші противники — це завзяті люди».

Він був правий, адже розпочалася Українсько-польська війна, офіційним початком якої є 1 листопада 1918 року. Після місяця затятих боїв українці були змушені залишити свою столицю Львів. Утворився протяжний українсько-польський фронт.

Допомога Києва, на яку розраховувала ЗУНР, підписуючи Акт Злуки 22 січня 1919 року, не допомогла виграти війну з Польщею. Польські війська за підтримки Антанти окупували майже всю Східну Галичину. Відчайдушний контрнаступ – Чортківська офензива УГА – лише ненадовго виправив ситуацію. Врешті уряд і армія ЗУНР були змушені перетнути Збруч і об’єднатися із силами Директорії на Поділлі.