Берегиня з Хутора: про Софію Тобілевич

В цей день, 15 жовнтя 1860 року, вона народилася.

Була на межі самогубства

В дитинстві її кликали інакше – Зосею. Народилася Софія Віталіївна в селі Новоселиця Вінницької області. Її мати Анеля була дочкою Ксаверія Сіраковського, лісничого графа Потоцького. Батько, офіцер Віталій Дитківський, рано помер. Вітчим, відсидівши десять років в одиночній камері за участь у польському революційному русі, втратив адекватність, і юна Зося була змушена піти з батьківського дому.

Сусідка, вчителька і теж революціонерка Броніслава Сидорович взяла Зосю до себе і дала їй освіту. Дівчина влаштувалася вчителькою до дітей поміщика Михальського і разом із цією родиною вперше опинилася в Києві – тоді ще за його межами, в зеленій дачній місцевості під назвою Лук’янівка.

Але невдовзі Зося втратила місце – після смерті Михальського його дружина з дітьми поїхала в провінцію, вчительку з собою не взяли. У своїх спогадах Софія писала про марні пошуки роботи в тодішньому Києві. Працювати вчителькою в школі вона не могла, бо не мала офіційного дозволу, на фізичну роботу її на брали, бо «панночка», а щодо канцелярської праці в одній з установ сказали відверто: «Нема ще такого закону, щоб жіноцтво відбирало хліб у нас, чоловіків». Натомість непристойних пропозицій заробітку пропонували чимало...

Зрештою Зося опинилася на межі самогубства.

Працювала в театрі Корифеїв

Старший з Тобілевичів був трагічною постаттю: всі знали, що він недавно поховав кохану дружину Надію і найстаршу дочку, залишившись з трьома меншими дітьми. А звело Івана Карповича з простою хористкою... мовне питання. До Зосі приїхала мати, колежанки почули, що між собою Дитківскі розмовляють польською, – і почали цькувати дівчину, доводячи, що їй, польській панночці, не місце в українському театрі.

Карпенко-Карий вступився за неї. Вона – закохалася.

Коли Іван Тобілевич просто посеред репетиції був заарештований за революційну діяльність і засланий до Новочеркаську, Софія поїхала за ним, облаштувала йому побут, категорично відмовила працювати ковалем, зате допомогла організувати палітурну майстерню. Вони одружилися, згодом разом поїхали на хутір першої дружини Івана «Надія» поблизу Єлисаветграда – цей хутір у голому степу Софія теж відремонтувала, причепурила, заклала сад. Привезла сюди свою дочку Марію.

Всі знайомі були впевнені, що це їхня спільна дитина.

Разом з чоловіком Софія працювала для театру – робила переклади польських п’єс, які він потім адаптував до українських реалій, перш ніж перейти до оригінальних творів, які прославили його ім’я. А коли Івану Карпенку-Карому дозволили повернутися на сцену, він привів з собою і Софію Тобілевич – тепер уже не хористкою, а драматичною актрисою на характерні ролі. Її дебютом стала роль Палажки у п’єсі «Мартин Боруля».

Їхнє спільне життя тривало в постійних гастролях практично без відпочинку: єдину подорож до Криму Софія ностальгійно згадувала все життя. Сюди ж вона привезла вже смертельно хворого Івана Карповича 1906 року. Хвороба прогресувала, вони вирушили лікуватися до Берліну – і тут, за кордоном, Іван Тобілевич помер.

Софія повернулася на хутір «Надія» сама. Вона одразу почала писати спогади про свого чоловіка і довгий час чула по ночах його голос: «Соню!». Як жити далі без нього, вона не знала – проте прожила ще майже півстоліття.

Софія Тобілевич померла 7 жовтня 1953 року, не доживши кілька днів до дев’яноста трьох років.