Яким було життя автора пісні «Ой, у лузі червона калина»

В цей день, 21 січня 1881 року, видатний українець народився. Тож ІА Дивись.Info  розповідає його історію.

Як наголосив стрілецький товариш Гриця Труха, Дмитро Паліїв, у «Червоній калині» скристалізувалася вся програма Українських Січових Стрільців. Вони не випадково приняли її за свій гімн – після переможних боїв над річкою Стрипою. Один із них відбувсь у листопаді 1915 року біля села Семиківці на Теребовлянщині й був названий третім великим подвигом усусусів – після перемог на Маківці та під Болеховом. А згодом нев’янучу «Червону калину» почали співати в Галичині й на всій українській землі –січовики мали похід і у велику Україну.

Разом із колишніми стрільцями та цивільними переселенцями пісня, подолавши океан, прибула до Канади і Сполучених Штатів Америки, Бразилії, Арґентини й інших країн, куди доля привела українських емігрантів.

Робив зауваження українським студентам, які не спілкувалися українською

Степан Чарнецький народився 21 січня 1881 року в селі Шманьківцях, тоді Чортківського повіту Королівства Галичини та Володимирії, тогочасного «коронного краю» Австро-Угорської імперії (нині — село Заводської територіальної громади Чортківського району Тернопільської області України), у сім’ї священника отця Миколи Чарнецького, який понад 11 років служив у селі парохом.

Степан був наймолодшим із 13 дітей у родині, коли йому не було й двох років — батько помер від тифу. Після призначення нового пароха мати Степана — Владислава, зі спольщеного німецького роду Екгардтів, була змушена з родиною покинути парафіяльний будинок, переїхавши до Станиславова (нині — Івано-Франківськ), де жив Іван, старший брат Степана. А коли й Іван передчасно помер, мати з дітьми переїхала до дочки у Львів.

До 12 років Степан говорив переважно польською, проте пізніше він «по-колежанські» робитиме зауваження студентам-українцям, які у побуті не спілкувалися українською.

«Ой, у лузі червона калина» відразу стала популярною на Львівщині

У Львові розпочалося й творче життя Степана: він автор поезій, фейлетонів, памфлетів, літературно-мистецьких статей, нарисів, рецензій, мистецьких портретів. У 1908-1922 рр. видав шість збірок поезій та прози. Став одним із засновників літературного угруповання «Молода Муза» та активним учасником театру товариства «Руська бесіда».

Працюючи над постановкою драми Василя Пачовського «Сонце Руїни», присвяченій гетьману Петру Дорошенку, Степан Чарнецький замість фінальної пісні-скарги «Чи я в лузі не калина була» вигадав оптимістичніший фінал, увівши у драму народну пісню «Розлилися круті бережечки», переробивши її слова так, щоб текст краще вписувався у зміст вистави і написавши рядки, які згодом стануть піснею «Ой, у лузі червона калина…» Прем’єра оновленої постановки (і, відповідно — прем’єра «строфи Чарнецького») відбулася в лютому 1914-го у Самборі, потому львівські артисти представили ці твори у Дрогобичі і Стрию. Спектакль оцінили як безперечний успіх.

Відтепер чотири рядки Чарнецького набули популярності серед глядачів-українців і «зажили своїм життям». Степан не претендував на авторство, скромно стверджуючи, що лише літературно доробив народні слова, проте твердо наполягав на авторстві нової мелодії. У спогадах він зазначав: «Я за згодою автора приноровив до сцени та обновив виставу «Сонця Руїни», заступив я пісню «Гей не дивуйтесь» «Червоною калиною». Мельодія тої пісні є моя. Згармонізував її тодішний капельник п. Михайло Коссак…»

У червні 1914 року «театральна дружина» Українського театру заспівала «Червону калину» у Чорткові разом з учасниками сокільсько-січового свята. А коли спалахнула Перша світова, у серпні 1914-го у Стрию «Червону калину» вперше почув Григорій Трух — майбутній священник і богослов, а у той час — чотар щойно сформованого із галицьких добровольців Легіону Українських Січових Стрільців. До першої строфи «Ой, у лузі…» Трух додав ще три, саме ця пісня стала маршем і гімном УСС. У 1980-х у пісні з’явилася остання, п’ята строфа, що починається словами «Не хилися, червона калино…» — авторства відомих українських дисидентів Леопольда Ященка та Надії Світличної.

Його критикував та хвалив Іван Франко

Слідом за старшими братами, Степан був призваний до армії Австро-Угорщини, повернувшись додому лише після розпаду «двоєдиної імперії», коли Львів уже перебував у складі Польщі. Степан був хорошим солдатом, кандидатом на підвищення у званні — хоча це була цілком мирна, світська людина, яка не відрізнялася міцним здоров’я.

У його спогадах йдеться: «Після двох років служби в падолисті 1918 р. був вже я на турі до іменування на старшого стрільця. Несподівано знов все не з моєї вини попсувалося. Поволі, з болем серця я розставався з моїми мріями про кар’єру в українському війську…»

Іван Франко поважав і цінував талант Чарнецького як театрального рецензента й перекладача (відомий його блискучий переклад польською мовою Франкової ліричної мініатюри «Як почуєш вночі…»). Проте Каменяр і критикував Степана та інших письменників — зокрема, у статті «Привезено зілля з трьох гір на весілля», Франко з величезним задоволенням і дуже дотепно «розгромив» авторів однойменної збірки.

Під час Другої світової війни Чарнецький вів тихе, скромне і дуже важке життя «інтелігента на пенсії», намагаючись вижити і водночас тримаючись якомога далі від окупантів, спочатку радянських, а потім нацистських: працював науковим співробітником Львівської наукової бібліотеки, потому вступив до Спілки українських письменників.

63-річний Степан Чарнецький помер 2 жовтня 1944 року у Львові, де й упокоївся на Личаківському цвинтарі.