дивись.info

Ганна-Оксана Липа: «Виставка – це своєрідний шлях жінки-митця довжиною у тридцять років»

Ганна-Оксана Липа: «Виставка – це своєрідний шлях жінки-митця довжиною у тридцять років»

Сьогодні заслужена художниця, художниця-філософ Ганна-Оксана Липа святкує своє 60-річчя. Тим часом у залах Національного музею завершується експонування її виставки.

Ця виставка була представлена як ретроспективний проект, що поєднував у собі кілька основних циклів (“Трансформація” (1998), “Ікона-Хрест” (2001), “У пошуках золотої рибки” (2002), “РОLУ+SЕМА” (2008), “SACRUM TERRA – СВЯЩЕННА ЗЕМЛЯ” (2009, 2013), “Даная” (2013) та ін.) творчості художниці. Діапазон творчості художниці надзвичайно широкий від виставок-інсталяцій, монументальних панно, художньої кераміки, живопису, графіки, пластики малих форм тощо.

«Sacrum terra – Священна Земля – Поле-Простір, благодатна Нива-Родоводу для української нації є основним семантичним базисом у формуванні Світогляду Космобудови. Знакова система, що творить семантичне енергетичне поле, побудована на космології правитоків України; божественного Шлюбу-Єднання Неба-Землі, у злитті якого народжується Благо-Скарб, Хліб-Життя, є закодоване Письмо Ниви Життя, Тайна проявленого Світу-Буття» – із концепції виставки  Ганни-Оксани Липи.

Теплота, своєрідність рукотворних формувань, нашарування, декорування, яке використовує художниця, коли працює із керамікою, ота медитативність творчого процесу – лягла в основу як живописних, керамічних, монументальних,  так і інших творів Ганни-Оксани Липи.

Від перших творів, художницю цікавить полісемантична знакова система, яку художниця переносить у свої твори, будуючи власну систему авторських символів. Творчість мисткині має виражені національні формотворчі традиції.

Художниця вважає, що місія, покликання митця полягає в осягненні, пізнанні себе і Всесвіту як єдиного цілого та передачі цих знань іншим.

Розмова із мисткинею нагадує занурення у філософські концепції світобудови, мистецтва, української історії та світ самої Ганни-Оксани Липи.

Про концептуальні пошуки

– Розкажіть про задум цієї виставки, як вона будувалася і що тут представлено?

– Виставка «Sacrum» – це осягнення сакральності простору, в якому ми знаходимося. Так як радянська система нівелювала принцип верхнього Космосу – Неба,  то у 80-90-их для мене дуже важливим було повернення до сакральності і осягнення космобудови через міфологію світу, через структурну антропологію, через всі шари людства, які безконечно її вивчали. Звичайно, я цікавилася тими речами, які відкривали нобелісти: Гессе, Селінджер, Кортасар – це своєрідне вибудовування світу: Неба і Землі, і людини всередині. Те, що говориться в українській філософії: Тріада – Ява, Нава, Права. Тому ця виставка побудована за таким принципом – вона має стержень – минуле, центрову точку і сьогоднішнє. Побудована по центровій лінії – це Україна, центр Європи, велика житниця – де завжди стикаються інтереси Заходу і Сходу. Ще з «Трипілля» – це визначало бути чи не бути, і ключова точка тут Матріархат, Археологія, і все, що пов’язане з ритуальною дією, що постійно поновлюється від самих початків існування світу. Він присутній у всіх світових кулях, які найбільш енергетично потужні,  і Україна серед них, бо всі хочуть її захопити.

Також, у 80-их роках мене цікавило, після закінчення навчання, за що розпинали, чому знищили цвіт української нації? І дуже важливо було осягнути всіх мучеників і зрозуміти, що мене чекає. У 1988-87 раках відбувається у моїй творчості повернення до сакральності через «бойчукізм», через цикл «Ave Maria», тобто храмова кераміка – це мова не лише жесту, але й матеріал, який потребує відповідного відношення, це не просто цяцька соцреалізму. І тому, я вибудовувала блоки, як канон, який формується. Тому тут присвята всім репресованим, 2 зал – починається із тих жертовних «первнів», яких завжди потребує кожне століття, по сьогоднішній день. Це ті самі кола герменевтики, міф прокручування – є земля-матерія і дух, який має цю землю наповнювати, оплодотворювати і одночасно захищати. Є зал, який починається із великого вівтаря Духу, тут згадуються мені слова І.Франка: «Довершилась України кривда стара – нам пора для України жить». І це починається Майдан – знову центрове місце – Дух покути, дух посвяти, животворящий – це пробудження, прозріння.

В цей великий цикл увійшли роботи з 80-их років по 2018, фактично це тридцятирічний досвід жінки-митця. «Та нехай вони як знають, божеволіють, конають, – нам своє робить»

– Розкажіть про техніку, про жанрову розмаїтість представлених тут творів.

– Представлені найбільші цикли Sucrum, Каліграфії…Поняття каліграфії і мови  як архітектоніки, яка заложена в основі, починаючи від оселі, бо оселя – та сама структура людини – її хребет, на який все нанизується. І ціла серія сакрального простору, квітучих долин. І навіть саме українське слово долина, долувати, долівка, недолугий той, що немає дому.

У 80-90-их я сама «зачіпила» у своїй творчості низку тем, які були не дуже безпечними, але тоді вони мене дуже хвилювали: Трипілля – як працивілізація, цілий пласт, який вплинув на українську культуру і тема «бойчукістів».

Потім ідуть великі цикли «Обереги», які несуть такі «відпечатки», від слова «відложити печать» – відпечаткована бінарна модель, антропологічне мислення, коли поєднується чоловіче і жіноче в одну батарейку, з допомогою полісемантичного знаку, і в залежності, де він стоїть, набуває різного забарвлення. Філософія, яка не зразу осягається.

Для мене дуже важлива фактура у роботах, якщо це Муза Присвята Україні, то це великі голови, як яйце, які безконечно відновлюються. Тут  відбувається своєрідне вилущування з допомогою різця, движка, тої стамески. Якщо звертаюся до «археології» – то тут волога матерія, шнурова кераміка, яка безкінечно нанизується творить хвилеподібний рух, а сама жінка уподібнюється хвилі.

Якщо канон і сакральність – то це образотворення, в Україні – це ікона. Той канон, де упаковується щось священне. Ікона завжди стояла на Покутті.

Символіка у роботах

– У вас в роботах надзвичайно велика кількість символів. Вони ніби різні,  з одного боку, а з іншого – об’єднуються в одне ціле.

– Завжди цікавилася, як будуються ці речі. Це працює як цілісна енергетична система, яка називається – Матрицею. Небо віддзеркалює себе внизу. І є стержень, за Шопенгауером – Воля і Матерія, яка безконечно себе відновлює.

Символи-знаки – однакові по всьому світу. Якщо коло – то жіноча енергія, а первень, палець – чоловіча, тут може бути меч, обеліск. Коли вони з’єднуються воєдино – утворюється веретено, як запліднююча енергія, бо прядеться саме життя. Система знаків єдина по всьому світу, лише вібрує і по своєму розкладає в орнаменти власну мову.

Про творчість та особливі картини…

– Що таке творчість, мистецтво у Вашому розумінні? Розкажіть про якісь особливі картини на цій виставці?

– Мистецтво – не соцреалізм, воно не тільки для доярки і пастуха. Це внутрішній сакральний простір, який потрібно осягати. Механізм – це людина, тут все тримається на хребті, хоча його не видно. У мистецтві  це ідея, яка обростає, вона вибрана. І якщо читати всі мистецькі трактати, вони побудовані за принципом затаювання – відкриваєш і закриваєш, бо не кожен може туди залізти. Не можна одразу посягати на вівтар, і тому коли ти осягаєш, то відбувається певна ініціація, посвячення. Коли глядач, проходячи повз картину, починає її оглядати,  то мусить перепускати через себе. Твір, картина як айсберг, лише 10% знаходиться на поверхні, а решту сховано за товщею води, і це той багаж накопичених знань, який ти даєш.

Наприклад, картина «Ярило і Янус», по самій структурі кольору уже здогадуєшся, де саме «російські кольори». Ярило – сонцеликий, і в колористиці – це Україна, звідси походження слова «яріти». Так само інший – Янус дволикий як Євразія, туди-сюди її розтягує в різні боки, своєрідний Каїн стосовно України. Але потрібно уміти через міфологічний образ проводити, сам сенс, смисл, ідея картини. Наприклад, в іншій роботі Даная – грецька богиня, ототожнюється тут печера – жінка, яка шукає сонцесяйного первня. То, що сказане зверху, збувається. Бо Зевс прийшов до неї у вигляді золотого дощу, і внук влучив у діда. Те саме в іншій картині-триптиху. Три етапи створення, і, одночасно – це є лоно жінки, чаша Грааля, трикутник – середина, місце в якому формується плід.

– Розкажіть, як Ви будуєте картину, як розвивається сюжет? Як вона прочитується?

– Тут можна багато говорити, бо тут переплітаються цілі цикли. Воно у загальній концепції тримається одного цілого. Тому що, – перша Крилаті Голови – Україна, одночасно перегукуються з передніми, будова самої структури аналізу вічних вівтарів. Адже культура – це нашарування пластів, які безконечно нарощуються як антрацит, як кільця дерев.

Україна багата символами і потужною енергетикою. Чим складніший рельєф самої землі, тут більші кути заломлення, складніша, багатша музика, звідки оті наші «високі ноти» в народних піснях. А коли рівна полоса – то голос зійде на одній ноті, наприклад, згадаймо тундру. Тут є структура осягання, напевно, про це потрібно читати лекції, бо це опрацьовувалося роками.

Дитинство…

– Розкажіть, будь ласка, як ви усвідомили себе митцем?

– Я пам’ятаю себе у чотири роки, навіть пригадую, як я була одягнена у той день – у білій льолі і нагадувала дзвіночок. Тоді їздив такий «міняйко», який збирав непотрібні лахи, а тепер вони валяються як купа сміття, яке ми ще  й одягаємо, а насправді це зужиті речі чужих енергій. Тоді ми назбирали цього непотребу, його використовували для будівництва, і мама обмінювала ці тюки лахів на всілякі каструлі, друшляки. Він приїхав на коні, пам’ятаю, ми ж принесли ті лахи, і мама каже, хай першою вибере моя помічниця. І я вздріла пачку німецьких триярусних олівців, так ніби вони чекали тільки мене, і одразу  на них тицьнула. А він сказав, пані за ці олівці, а це найдорожче, що я маю, можете взяти дві каструлі, а могли б взяти десять. А мама відповіла – спершу дайте олівці, бо я їй обіцяла, а потім, що там лишиться. Я взяла ті олівці, і побігла, а сусідка мамі сказала: «Як ти швидко їй догоджаєш».

У той час у нас була така стара тридільна бойківська хата, і в нас з правої сторони була піч – як жертовник-лоно, був припічок, я роззулася, вистрибнула у тому платтячку і сховалася там наверху. «Міняйко» дав мені ще образок і сказав, що то росте майбутній маляр. Пам’ятаю, я лягла, положила з правої сторони олівці, а образок на груди і дивилася у темінь стелі, сміялася і гладила олівці. На тому образку, до речі, був зображений Мойсей із відомих гравюр…Думаю, то була Міта.

Посвята…

– Кому ж ця виставка присвячена?

– Дуже важливо, кому саме ця виставка присвячена. Там, де я народилася – це гори Карпати, що згадуються у «Слові о полку Ігоревім», «підпирав Осьмомисл гори угорськії», тут же згадується, Ярославна, «полечу зигзицею…». Навіть мій диплом називався – Сирена-птаха, сама себе ототожнюю із горлицею, це така ніби своєрідно трансформація, характерництво через поняття духу, все буває так, як написано зверху.

Мої діди Лужецькі володіли навколишніми лісами, їх було три господарі – шляхтичі. І в час лихоліть – це чин «драго сасів», вони від плуга переходили до зброї. Стояли на пограниччі – це шлях на Балкани, навколишні села Стара Сіль. Тут жили хасиди, яких вигнали з Іспанії, і там, на горі Спас, вони святкували свої свята. Татари проходили цією землею, дійшли тільки до гори Спас, бо там стояв Замок. Була колонія німців, яких запросили вести торгівлю. У мого краю дуже насичена та багата історія, риси цих культур, присутні і у мене. Жила українська шляхта, її називали ходачковою.

Ці люди жили пліч-о-пліч, допомагали одне одному. Один з моїх дядьків, був в УПА, і мама розказувала, що він допоміг багатьом євреям, зробивши їх українцями. Інші вуйки – воювали в Дивізії, бо повірили, коли німець сказав, що буде Україна. Три сини мого діда загинули під Спринею і в котлі під Бродами. Тому свою виставку я присвячую і тим вуйкам, і своєму дідові, який пережив цю війну, і як сказав бл. Любомир Гузар, «такі люди завжди залишаються людьми, не залежно від шахівниць історії».

Мої вуйки, які у 19-20-ть років пішли, ми не знали досі де вони… Коли я намалювала «Дух покути» і зайшла на «Форум видавців», випадково знайшла книжку, яку видало видавництво «Меморіал», і так само випадково відкрила на іменах «Лужецький Павло, Лужецький Яким»… Є таке поняття сансари: «ті, що відійшли у вічність відродилися через любов до рідного краю.» Зберегти сіменину, щоб не розпорошилася по світах – от що важливо.

Про маму…

– Мамо, що ви робили перед тим, як мене народили, спитала я одного разу у мами. «Була на Магорі, збирала медульки і два кілометри ішла пішки». В неділю о 12.00 год мене народила, тоді падав золотий дощ, який як почався, так і закінчився. І оце поняття Води-Вологи-Данаї, навіть дванадцята година для мене важлива, бо мулярі починають роботу у рівнодення, і мені найкраще починати робочий день о 12-тій. А ще я запитала маму «Чи раді ви були мені?».

Коли я одного дня запитала маму, що сказав про мене дідо, а він був магом слова, вів числовий календар, умів розраховувати, коли і що сіяти, яка буде погода, коли зайде сонце, своєрідний Мельхіседек – воїн і вчений, то він сказав – вона продовжить справу хлопців.

Малою питала маму «Що мені робити?», вона відповідала – там життя все підкаже.

А для мене це стояти на сторожі культурних цінностей, вони (моя родина) стояли за землю, а я за культуру. Ця виставка – це своєрідний шлях жінки-митця, довжиною у тридцять років.

Підготувала Мар’яна Максимів

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Загрузка...