Збірка «Дзвін»: як Франко та Павлик цензуру обійшли

Як видатні галицькі соціалісти випустили 600 примірників забороненої літератури у Галичині та за межами краю — розповідає Дивись.info.

Спочатку був «Громадський друг»

«Громадський друг» — загальноукраїнський прогресивний літературний і політичний журнал, заснований з ініціативи Михайла Драгоманова. У виданні публікували твори Івана Франка (повість «Boa constrictor», оповідання «Моя стріча з Оксаною», «Патріотичні пориви», поезії «Товаришам із тюрми», «Каменяри», «Невольники», «Дума про Наума Безумовича»; літературно-критичні та публіцистичні статті «Критичні письма о галицькій інтелігенції», «Література, її завдання і найважливіші ціхи» та інші), Михайла Павлика (повість «Робенщукова Тетяна», оповідання «Пропащий чоловік», «Юрко Куликів»), Остапа Терлецького (стаття-рецензія «Лихва на Буковині»), Михайла Старицького (поезії «До молодежі, до Шевченка»), а також статті Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, Болеслава Лімановського та інших, переклади з романів Еміля Золя.

Вийшов журнал Львові 1878 року за редакцією Михайла Павлика та активної участі Івана Франка. Але тільки два номери, які відразу ж були конфісковані поліцією за антиурядову політичну спрямованість та «соціалістичну пропаганду». Поліційний комісар у неофіційній заяві пообіцяв «розправитися з цими львівськими Бебелями і Лібкнехтами, конфіскувати № 2, 3 4 і так далі...».

Тим часом як Павлика за видання №2 «Громадського друга» було засуджено до 6 місяців ув'язнення, Франко взявся оперувати законами. Так, відповідно до існуючого цензурного «Закону про пресу від 17 грудня 1862 року» видання, що виходили менше ніж один раз на місяць і мали більше п’яти друкованих аркушів, не підлягали обов’язковому цензуруванню. Тому І. Франко та М. Павлик вирішили змінити назву часопису «Громадський друг» і видавати його як двомісячник окремими збірками об’ємом понад 5 аркушів. Назву часопису «Громадський друг» було замінено на «Дзвін», який вже вважався книжкою-альманахом і мав більше п’яти друкованих аркушів.

Про «Дзін»

Тож у червні 1878 року зі Львова Павлик у листі до Драгоманова писав:

«Ми придумали так, шчо б “Гр.[омадського] Др.[уга]” видавати jак двумісьачник, через шчо він не буде jти до цензури, бо в нас вважаjесьа періодичним виданьем – те, шчо виходить наjменче раз у місьаць, а двумісьачник буде вважатисьа книжкоjу, котра тілько тоді jшла б до цензури, jак би мала до 5 аркушів друку. Тоді ми будемо мати час на спрjаток 14 днів, а не 2 годині, jак тепер».

Використавши це, Франко та Павлик (він офіційно значився видавцем) у серпні того ж року видали збірку «Дзвін», яка продовжувала нумерацію сторінок «Громадського друга». Вочевидь, збірку «Дзвін» було надруковано за фінансової підтримки Драгоманова та наддніпрянських українофілів із Російської імперії.

В підзаголовку це видання значилося як «Галицько-українська збірка». Нова назва нікого, в тому числі й львівську поліцію, в оману не вводила: друге число «Громадського друга» закінчувалося на 186 сторінці, а «Дзвін» відповідно розпочинався 187 сторінкою і закінчувався 300-ю, що чітко вказувало: альманах-двомісячник «Дзвін» був продовженням «Громадського друга».

І. Франко в своїй автобіографії згодом писав: «У 1878–79 р. видавав я разом із М. Павликом у соціялістичному дусі редагований місячник “Громадський Друг”, замінений вже після другого зошита через правильні поліційні конфіскати з періодика в низку збірників під ріжними наголовками, але з продовженням пагінації. Таких збірників появилося два, під наголовком “Дзвін” і “Молот”».

Збірник «Дзвін» мав нові розділи – «Вісті з України» та «Вісти з Галичини». Так, запроваджуючи в збірці розділ «Вісти з Галичини», редакція «Дзвону» писала:

«Нам, галицьким соціалістам, закидаjуть, шчо ми без ніjаких доказів кидаjемось на всі вишчі стани і т. д. Ми j сами знаjемо, шчо без фактів нічо не покажемо, за-дльа того j задумали зібрати всьакі лихі і добрі факти, шчо б дати докладниj образ відносин нашого краjу, шчо вже починаjемо j тепер. Додамо, шчо, виводьачи кривди, jакі хто кому в нас робить, ми не думаjемо тьагнути винуватих перед ц.[ісарсько-] к.[оролівський] суд карниj, тілько перед суд загальниj, громадськиj, і не хочемо ми неповинно насідатисьа на чиjу там честь. Ми подаватимемо факти, котрі ачеjже не зробльать уже нечести тим, котрі не встидалисьа jіх робити; а коли jім що прикро буде, то наj попросту на будушче того не робльать, стараjучисьа, шчо б уже раз поровень ішли думки j чувства з ділами. За-дльа того ми j просимо наших дописувателів списувати саму правду, а притім словами того, хто jеjі росказуjе – бо одвічальність за правдивість фактів буде лежати на сумліньу самих дописувателів».

Далі в розділі «Вісти з Галичини» редакція «Дзвону» відповідно й подала факти, що характеризували вплив місцевого духівництва на економічне становище парафіян. У розділі публікувалися також і матеріали соціально-економічного характеру.

Весь наклад збірки «Дзвін» (понад 600 примірників) дуже швидко розійшовся серед читачів. Не представляючи ні в львівську поліцію, ні в прокуратуру, М. Павлик та І. Франко негайно почали активно поширювати «Дзвін» у Галичині та розсилати його за межі краю.

Львівська газета назвала Франка та Павлика «деморалізаторами Русі»

Львівський політичний часопис під назвою «Dziennik polski» у серпні того ж року надрукував інформацію про видання збірки «Дзвін».  Редакція закликала «не легковажити того руху, відповідальність за який хай падає на відомих деморалізаторів Русі […]. Чого ж можна сподіватися від майбутнього, коли будуть читати темним селянам, за своєю природою схильними до всякого песимізму, бунтівливі уривки з брошур на зразок “Дзвону”? Відносно соціялізму в Німеччині та нігілізму в Росії не мусимо стояти, склавши руки; ми не є і не хочемо бути ангелами, що дерев’яніють перед лицем ворожої згуби – але тут, на землі нашій, не можемо байдуже дивитися на роботу недоварених голів, які загрожують суспільству».

Це була не просто інформація, а свого роду донос, в якому підкреслювалася яскраво соціалістична тенденція збірки і зазначалось, що її видавцем був М. Павлик. Про це було сказано також і в повідомленні дирекції поліції Львова від 23 серпня 1878 року. Цього виявилось достатньо, щоб влада зацікавилась збіркою «Дзвін». Заступник намісника та державний прокурор Лідль надіслали начальникові Львівської поліції листи. Там містилися вимоги негайно доповісти, чи справді брошура «Дзвін» вийшла у Львові і була тут поширювана. Також чи М. Павлик є її видавцем і в якій друкарні вона надрукована. Намісництво та прокуратура вимагали від дирекції поліції надіслати їм по одному примірнику збірки «Дзвін».

«Дзін» заборонили

Тож багато користі нова тактика М. Павлика та І. Франка з виданням альманаху не принесла: «Дзвін» розділив долю свого попередника «Громадського друга». У серпні 1878 року дирекція львівської поліції доповіла президії намісництва, що М. Павлик дійсно видав «Дзвін» і що у збірці є статті «Вісті з України» і «Вісти з Галичини». В них «автор проголошує розкладаючі основи найкрайнішого соціалізму, також підогріває погорду і ненависть проти законно визнаних державою релігійних вірувань, проти духовного стану і єврейської народності і порушує правові поняття про шлюб і власність».

Подальше ведення справи Львівська поліція передала місцевій прокуратурі з метою заборони «Дзвона». Крім того, звинуватила директора друкарні А. Маньковського в порушенні § 9 і 17 закону про пресу, яке виражалось у неподанні поліції і прокуратурі обов’язкового примірника «Дзвона». Цього ж дня дирекція поліції надіслала листа прокуратурі з таким же повідомленням. Крім того, поліція доносила, що «Михайло Павлик, як автор і видавець брошури «Дзвін», який зараз відбуває тюремне покарання, визнав, що брошуру цю дав до друку і вже поширив як у Львові, так і поштою на провінції, а більшу частину екземплярів вислав до Росії…»

Отож, у серпні 1878 року львівська прокуратура конфіскувала збірку «Дзвін». А вже 29 серпня вона подала свою пропозицію крайовому судові про знищення тиражу «Дзвона» та відповідно заборону його подальшого розповсюдження. 

Отож, у серпні 1878 року львівська прокуратура конфіскувала збірку «Дзвін». А вже 29 серпня вона подала свою пропозицію крайовому судові про знищення тиражу «Дзвона» та відповідно заборону його подальшого розповсюдження. При обґрунтуванні причин конфіскації збірки «Дзвін» прокуратура згадала також і заборону навесні 1878 року часопису «Громадський друг» за соціалістичну пропаганду та вважала «Дзвін» його продовженням. 

І. Франко пізніше відзначав, що львівська прокуратура конфіскувала «Дзвін» та інші видання не за пропаґанду в Галичині творів відомих європейських соціялістів (А. Шефле, А. Лянґе), а за художні твори та публіцистичні статті, що виходили з-під його та М. Павлика пера. В такий спосіб влада давала зрозуміти, що готова толерувати соціалізм як теорію, але придушуватиме спроби пристосувати його до галицьких умов. Ця лінія зрештою відповідала настроям значної частини галицької публіки.

Таким чином, збірка «Дзвін» опинилася поза законом. Однак майже весь її тираж був поширений і, незважаючи на конфіскацію, потрапив до читачів.