«На фронті зрозуміла, що люблю Україну понад усе», — депутатка зі Львова, яка стала військовою

Про свій шлях та мотивацію бути на фронті Тетяна розповіла ІА Дивись.info.

*Публікація у межах Програми висвітлення діяльності Львівської міської ради, її виконавчих органів, посадових осіб та депутатів у засобах масової інформації.

«Пішла туди насамперед як мама»

Наша співрозмовниця ділиться: попри те, що має медичну освіту, не планувала пов’язувати життя із цією сферою після того, як ще 2006 року звільнилась із посади медсестри хірургічного відділення однієї із лікарень. Щоправда, через багато років стала заступницею директора на базі медичного постачання. 

Тетяна записалась до лав тероборони у лютому 2022 року, коли тільки й було розмов про повномасштабну війну України із РФ. 

«До цього у мене було цілком цивільне життя. Я ніколи не служила в армії. 7 лютого (2022 року - ред.) прийшла особисто, аби записатись у резерв тероборони. Робила це насамперед як мати. А по-друге, як депутатка, бо вважаю, що ми повинні мотивувати мешканців», — ділиться вона.

Коли Тетяна прокинулась 24 лютого торік, то відразу попрямувала до офісу бригади і сказала, що звідси вже не піде. Нині ж вона є головною медсестрою медичної роти. Тут, зізнається, не працюють «універсальні поради з мережі», а варто покладатися на власний досвід, щоб рятувати життя і лікувати воїнів. 

«Медицина на фронті дуже схожа із цивільною. Ідеться про те, аби лікувати особовий склад. Водночас наші завдання дуже різняться. Це, коли ми маємо вчасно евакуювати бійців, надати домедичну та медичну допомогу, доправити до першого стабілізаційного пункту. Та ми маємо розуміти, що війна — це не лише поранені. Це також грип, тиск, болі у спині, у серці, обмороження, перегрівання, зневоднення…банальні хвороби, які послаблюють боєздатність підрозділу», —пояснює військова. 

І додає: поки ти вперше не проживаєш досвід фронту як фізично, так і ментально — давати поради тим, хто тільки збирається вступати до лав ЗСУ, не доводиться. Зараз, каже, на війні дуже бракує медиків. І згадує своїх побратимів, яких називає найкращими. 

«Багато людей на фронті почали вірити у Бога»

«Зі мною служив бойовий медик із позивним “Литовець”. Він міг спокійно жити за кордоном, та обрав інший шлях: прийшов у ТрО з перших днів Великої війни. Загинув Героєм, бо часто виходив на “на нуль” із воїнами. Він тепер є ангелом для своїх хлопців», — пригадує Тетяна. 

Вже всередині бойових дій, додає, ти дуже швидко всьому вчишся, у цьому допомагають побратими. Водночас, природно, що ти переживаєш стрес і страх, з яким важко боротись. 

«Страшно, коли тебе обстрілюють, над тобою літають дрони і часто ти не розумієш, чи то наші чи російські. Мені тут дуже допомагає молитва. Перед війною я не ходила на кожну Службу щонеділі до церкви, а вже зараз усвідомлюю, як діє її сила. І показаво, що багато людей на фронті почали вірити у Бога. Також вселяють віру люди, які поряд з тобою. І тоді зникає страх, бо знаєш: тебе не залишають у біді, розрадять та допоможуть у будь-якій ситуації», — ділиться медикиня. 

«На фронті не лише воюють»...

Тетяна Шевченко також ділиться зворушливими історіями, які її розчулили під час служби.

Перша — про родину. 

«У перші дні війни пішов служити чоловік. За ним до лав ЗСУ вступила його сестра. Вона медик. За нею пішов її коханий. Виходить, що Україну захищає вся родина. Ця сім’я для мене є прикладом любові, величезної поваги один до одного, спокою. Коли я з ними працювала, то заспокоїлась: тоді вони дарували світло та випромінювали його урізнобіч», — ділиться військова. 

Розповідає й про фельдшера швидкої допомоги зі Стрийщини, яка нині на фронті. На неї вдома чекають син і донька: «Вона була з хлопцями на передку, жила із 16-ма людьми в одній розбитій хаті. Та вона завжди посміхається, бажає усім гарного дня. І тільки найближчі люди знають, наскільки їй бракує дому, як вона сумує за дітьми». 

Згадує про те, як на фронті, в одній бригаді, познайомились та закохалась молода пара. 

«Вони вдвох були на бойових (завданнях - ред.). На День Валентина одружились, а нині вони стали батьками прекрасної донечки», — з усмішкою розповідає Тетяна. 

А часто, додає, деякі історії, які доводилась «підслухати», розбивають серце. 

«У якийсь із вечорів почула, як воїн, який керує безпілотниками, розповідав власниці, у домі якої живе, про віру в Україну та патріотизм. Він казав, що зараз тут, бо не хоче, аби його прадідусеві та прабабці було за нього соромно на небі. Мовляв, звідти вони спостерігають за ним і йому допомогають. Потім він їм співав українські пісні. Нині ця жінка намагається спілкуватись українською, а також відвідує українську церкву.  Везу їй зі Львова вишиванку», — розповідає співрозмовниця. 

Вона вважає, що на фронті не лише воюють, а й несуть велику просвітницьку роль. Тож важливо, аби військові були гідним прикладом для молодого покоління: «Я хочу, аби ми були не лише на щабель вище від московської орди, а щоб навіть ніхто не міг нас із ними порівнювати».

Тетяна ділиться, що нині вони із бригадою живуть у селі, яке пережило російську окупацію. Люди часто запитують, чи окупанти не повернуться, та безмежно дякують їм, захисникам, за те, що вони не допустили цих жахів там. Водночас, каже жінка, дуже помітно, як свідомість людей змінюється в контексті патріотизму. 

В одному із сіл на річницю деокупації місцеві мешканці приготували великий захід — самотужки зробили сцену, з якої співали українські пісні, оформили фотозону. І все це робили зокрема для військових. 

«Складна ситуація залишається із церквою, — натомість каже Тетяна. —  там ще діє московський патріархат (УПЦ (МП)). Тут ще потрібно багато працювати. Я вважаю, що священники із Західної України мають їхати сюди, аби змінювати ситуацію».

«Виховати у кожному громадянинові патріота України»

Говорили й про патріотизм. Наша співрозмовниця відповідає, патріотизм — це насамперед любов до України. 

«На фронті я зрозуміла, що я люблю Україну понад усе. Тобто люблю кожен куточок держави. І це не варто сприймати як пафосні слова. Я йшла на війну, аби захистити свою доньку та сина, свою Львівщину. Вже перебуваючи тут, мене осяйнуло: я люблю всі українські ліси, шахти, міста та села, людей. І водночас патріотизм — це коли ти пишаєшся своєю країною, мовою і для цього потрібно знати та вивчати історію», — каже військова. 

Вважає, що дітей потрібно плекати з любов’ю до своєї країни і школа також має у цьому брати участь, аби у кожному громадянинові виховати патріота України. 

Зараз головним мотиватором для жінки є родина, яка повсякчас її підтримує.

«Це мій чоловік, син Андрійко та донька Сашенька. Тільки тут я усвідомила, які вони для мене дорогі люди і як мало я про це їм говорила. Тут у мене відбулась переоцінка всього. Я зрозуміла, що таке життя, любов, радість, сміх. Всередині війни ти вчишся жити по-новому. І тут у тебе з’являється друга сім’я, брати та сестри і поки ти не з ними, то дійсно починаєш сумувати», — каже Тетяна Шевченко.

Читайте також: «Найкрутіші зараз носять військову форму»: розмова з розвідником про патріотизм, армію та тригери