Декомунізація Львова: вулиця, названа на честь останнього головнокомандувача УПА
Нинішнього року минуло 16 років, як помер Василь Кук. Він — п'ятий очільник Організації українських націоналістів та другий і останній головнокомандувач Української повстанської армії, а вулиця неподалік центру Львова віднедавна носить його ім'я.
У межах проєкту «Декомунізація Львова» ІА Дивись.info розповідає містянам про видатних українців, на чию честь перейменували вулиці, що колись носили «радянські назви».
Сьогодні — про Василя Кука, котрий присвятив життя боротьбі за незалежність України та пробув шість років у в'язницях без вироку.
Юні націоналісти з Красного
Майбутній наступник Романа Шухевича народився 110 років тому у селищі Красне Тернопільського воєводства, а нині це Золочівський район Львівської області.
Його батько, Степан, працював на місцевій залізничній станції. Хлопчик разом із братами — Ілярієм та Ільком — були членами Організації українських націоналістів. Сім'я Куків була багатодітною: Василь народився другим та мав ще семеро братів і сестер.
Родичів Василя Кука за часів польської влади засудили до позбавлення волі, майно батьків — Прасковії та Степана — конфіскували, а Ілярія та Ілька стратила польська влада.
Василь з десяти років навчався у Золочівській класичній гімназії товариства «Рідна школа». А підлітком став пластуном куреня імені Івана Богуна. У 16 років – членом Юнацтва ОУН.
Юнака 1934 року польський суд на два роки позбавив волі через революційну діяльність.
Після гімназії хлопець вступив на юридичне відділення Люблінського католицького університету, та навчання так і не закінчив, бо займався справами українських націоналістів. Він перевозив нелегальну літературу, зброю, за що його не раз арештовувала польська поліція.
Як цитують автобіографію Василя Кука «Старі фотографії Львова», юнак пробув у Золочівській тюрмі пів року за поширення летючок ОУН.
У вересні він вийшов на волю, а ще через місяць «поляки знову мене арештували й у 1934 році разом із братом Ілярієм засудили за саботажні протипольські акції на два роки тюрми».
Після II Великого Збору ОУН провідник Степан Бандера призначив його членом Проводу ОУН, у якому Василь Кук очолив організаційну референтуру (відділення).
Навесні 1941 року Кук організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України, включно з Кримом і Кубанню. Тоді Кукові було 28.
Цього ж року, в червні, Василь став головою Львівської провідної похідної групи (близько 20 членів), яка прибула 30 червня до Львова й організувала Народні Збори, на яких було проголошено Акт відновлення Української Держави.
Навесні 1941 року Кук організував і очолив Центральний штаб похідних груп ОУН для переходу в східні області України, включно з Кримом і Кубанню. Тоді Кукові було 28.
У 34 роки Кук став заступником Романа Шухевича на всіх його посадах, а через три роки, у березні 1950-го, після загибелі генарала, Василя обрали Головою Проводу ОУН в Україні, Головним Командиром УПА та Головою Генерального Секретаріату Української Головної Визвольної Ради.
Зречення Кука
Його заарештували спіробітники КДБ через кілька років. Цьому посприяв завербований експідпільник «Чумак» (Микола Примас). Василь Кук відсидів у радянських в’язницях і таборах, не дочекавшися суду, 6 років. Його звільнили 1960 року.
У в'язниці проходив під номером «300».
Тоді він написав відкритого листа, або «Зречення Василя Кука». Звернувся до Ярослави Стецько, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньоха та до всіх українців, які живуть за кордоном. Він визнавав радянську владу в Україні, зрікався та засуджував засади та методи боротьби ОУН та УПА, а також закликав екзильні українські організації, які вели національно-визвольну боротьбу, до її припинення та визнання СРСР.
Після листа Кук вийшов із в'язниці. Після цього Василь більше не піддавався репресіям з боку радянської влади. Тоді його запідозрили у співпраці з КДБ, однак ці підозри так ніколи і не підтвердилися.
Після звільнення Василь Кук проживав у Києві, займався науковою роботою в Центральному державному історичному архіві та Інституті історії Академії наук Української РСР. Після розпаду СРСР видав низку робіт, присвячених історії УПА.
Останній головнокомандувач УПА помер 9 вересня 2007 року на 95-му році життя. Його поховали на батьківщині, у Красному.
Читайте також: Найвидатніший командир Збройних сил в Українській державі, або Герой без звання
«У мене немає орденів (у 2002-му Василь Кук відмовився від звання Героя України, яке йому хотів вручити Леонід Кучма - ред.), – сказав він в останньому інтерв'ю для «Газеты по-киевски». — Є лише президентська відзнака – «За участь у національно-визвольній боротьбі». Багато гідних людей погодилися прийняти це звання – і я не відмовився», — розповідав він.
Про вулицю Василя Кука
Раніше вона мала назву Василя Жуковського, російського поета першої половини ХІХ століття, який брав активну участь у викупі з кріпацтва Тараса Шевченка. Існувала вулиця ще перед Першою світовою війною. Тоді тут було два-три будинки. Забудова – сецесія, польський конструктивізм 1930-х і радянський 1960-х.
Вулиця була рясно засаджена акаціями, їх змінили каштани та ясени, висаджені коштом мешканців на початку 1950-х років. Довгий час вулиця була тупиковою, за муром в її кінці містилися цехи меблевої фабрики, поки на початку 1970-х років не був збудований будинок №35 вулиці Карла Маркса (тепер вул. Єфремова).
У межах проєкту «Декомунізація Львова» ІА Дивись.info розповідає містянам про видатних українців, на чию честь перейменували вулиці, що колись носили «радянські назви». Читайте тут.
ІА Дивись.info досліджує історію та розповідає про видатних українців, які прославились у мистецтві, науці та інших ремеслах. Прочитати ці історії можна за посиланням Видатні українці.
Коментарі