«Смерті нема – є лише повернення»: пам'яті Героя України Тараса Матвіїва

1627902591_613x321_3_0_nw
Сьогодні воїнові Тарасу Матвіїву могло виповнитись 33 роки. Фото: ЛМР

«У нього було більш ніж пів сотні мрій, серед яких найголовнішою — перемога в Криму і Донбасі. Він пожертвував власною кар'єрою та особистим життям, щоб захистити Батьківщину».

Так про свого сина Тараса згадувала мати Валентина Матвіїв, коли на стіні факультету журналістики Львівського університету відкрили меморіальну дошку Герою України.

Сьогодні, 18 лютого, Тарасові Матвіїву могло би виповнитись 35 роки. Захисник загинув внаслідок вибуху міни під Троїцьким на Луганщині десятого липня 2020, ціною власного життя врятувавши двох побратимів.

Фото: Львівська мануфактура новин

Чоловік був не лише громадським діячем, журналістом, учасником Революції Гідності та командиром взводу 24-ої окремої механізованої бригади, а й неймовірно світлою та позитивною людиною. Сьогодні ІА Дивись.info згадує про Героя України.

Тарас народився 35 років тому на Волині, у селі В'язівне, та сім'я невдовзі переїхала до Жидачева Львівської області. Там він закінчив місцеву школу. Потім вступив на факультет журналістики університету імені Івана Франка у Львові.

Мама згадувала, що стати кореспондентом він мріяв ще підлітком: говорити про це почав у шостому класі. Спершу Тарас хотів займатись спортивною журналістикою, та згодом захопився аналітикою.

Фото: Львівської міськради.

По закінченню вишу 22-річний юнак почав працювати на загальнонаціональному розважальному каналі ТРК «Ера», ще через рік змінив роботу і став кореспондентом TVi, паралельно Тарас писав блоги для низки львівських та всеукраїсньких видань — LB.u, «Львівська мануфактура новин» та ІА Дивись.іnfo.

Для нашого видання Матвіїв написав низку статей, які можна прочитати ось тут.

Він боровся з незаконними рубками лісу, волонтерив у ГО «Народний легіон», був координатором «Пошукової ініціативи» – організації, яка розшукує зниклих людей під час Революції Гідності.

2014 року Тарас Матвіїв був учасником третьої сотні Самооборони Майдану.

«Мені не соромно, що не стояв осторонь тоді, шість років тому. Мені не соромно за жоден день від 21 листопада й до 20 лютого 2014 року. Мені не соромно дивитись в очі батькам загиблих і зниклих. Не соромно за людей, що стояли праворуч і ліворуч у балаклавах і без. З палицями і без. У Києві чи будь-де. Що звертались до Христа чи Магомета.

Повага. Рівність. Жертовність. Цього ніхто не забере. Як би не старались речники холуйських мас нівелювати, очорнити, стерти навіть згадку про здвиг Майдану. Смак стихійної свободи назавжди в’ївся в пам’ять. Ті, хто її скуштували бодай одного дня, вже не забудуть. Решті той смак нестерпний. Коли ж мене запитає нащадок, що я робив у ті страхітливі миті, я знатиму що відповісти. Щонайменше – не стояв осторонь. Тож мені не соромно. А вам»?писав він у блозі для ЛМН.

Улітку 2015 року чоловік стає добровольцем Окремої добровольчої чоти «Карпатська Січ». Йому було 25. Цього ж року боєць воює у Пісках. Того ж року Тарас стає депутатом Жидачівської райради VII скликання, від Української Галицької партії та паралельно організовує низку патріотичних ініціатив, зокрема вишколи «Лицар Удеча» та Удеч-фесту «Івана Купала».

Ще через три роки Матвіїв пішов на курси лідерства Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, де здобув військове звання молодшого лейтенанта.

У грудні 2019-го Матвіїв проходить військову службу за контрактом: 29-річний Тарас стає командиром взводу у 24-ій окремій механізованій бригаді.

Його життя обірвалось на Донбасі. Десятого липня 2020 року Тарас Матвіїв загинув під час мінометного обстрілу у селі Троїцьке Попаснянського району на Луганщині, намагаючись врятувати побратимів. Це сталось близько восьмої вечора. Йому був 31 рік.

«Били зі 120-мм мінометів. Одна з мін влучила в бліндаж, де було двоє вояків. Бліндаж загорівся і частково обвалився. Тарас першим кинувся на допомогу побратимам, витягнув двох своїх бійців назовні та евакуював до безпечного місця. В цей час ще одна міна впала на позицію і осколками смертельно поранила Тараса», – повідомили наступного дня у 24-ій бригаді імені Короля Данила.

З Героєм прощались у двох містах — Києві та Львові.

Прощання з Тарасом Матвіївим у Львові 14 липня 2020 року. Фото: Микити Печеника

14 липня провести в останню путь захисники прийшли сотні львів'ян та побратими Тараса Матвіїва. Поховали його у рідному Жидачеві.

Напередодні похорону йому присвоїли звання Героя України та посмертно нагородили орденом за героїзм та особисту мужність «Золота Зірка».

Тарас є автором двох книжок — «Мої думки. Ритмопроза» та «Мої думки. Проза». Їх видали його батьки вже після загибелі воїна на російсько-українській війні.

Вони знайшли на ноутбуці сина багато різних текстів, які він мріяв опублікувати, дізналися ж про це, коли в окремому файлі також знайшли список мрій Тараса, де першою в списку була перемога України у війні, а другою – друк своєї книжки.

«Земля повна життя. З неї ми вийшли, до неї повернемось. Коли порохи виїдають очі, в черевики лізе пісок, а металеві траки стирає криця – усе нагадує нам: смерті нема – є лише повернення»,–рядки з текстів Тараса Матвіїва.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама
Новини від партнерів

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: