Іван Плачков, засновник «Колоніста» про те, як створюється світовий бренд українського вина (інтерв’ю)
Вино марки «Колоніст» відоме як українським, так і закордонним поціновувачам, однак засновник марки Іван Плачков не завжди був виноробом – цьому передували десятиліття роботи в енергетиці, політична кар’єра та кілька міністерських посад.
Про те, чому Україна здатна створити власний конкурентний світовий бренд вина та чого бракує українським виноробам, говоримо з Іваном Плачковим перед дегустацією його вин у Львові.
- Як сталось так, що Ви з політика, управлінця і бізнесмена стали виноробом?
По-перше, я болгарин. У болгар вино і виноробство – це філософія, воно в генетичній пам’яті. По-друге, я народився в придунайській Бесарабії, в болгарському селі, там, де вино виробляли ще з часів стародавньої Греції. Це унікальний край по своїй історії, по демографічному складу (там мешкає 133 національності). По-третє, скільки пам’ятаю себе, мій дід, мій батько робили вино і постійно було вино. У нас є проблема з питною водою, її дуже мало і вона дуже жорстка, тому спрагу втолюють вином. Я дивувався, що дід ніколи воду не пив, думав спочатку, ну що ж, дивак такий. Але є вислів академіка Пастера, що вино – це найбільш гігієнічний з продуктів. І тоді я зрозумів цю філософію мого діда. Є ще один вислів Луї Пастера, що у пляшці вина більше філософії, ніж в усіх книжках світу. Ми всі знаємо, що мудріше за вино і хліб людина нічого не придумала за свою історію, вино є кров’ю Христовою, хліб – тілом Христовим, вино супроводжує людину вже десять тисяч років і висока культура споживання вина є обов’язковим атрибутом цивілізованої держави.
До виноробства я працював в енергетиці, після інституту я був робітником на електростанції протягом 11 років, і так сталось, що ще через кілька років я очолив «Київенерго», величезну енергетичну компанію, яка забезпечувала Київ, Київську, Житомирську, Черкаську, Чернігівську області. А ще через чотири роки я став міністром енергетики. І ми робили багато соціальних проектів на моїй батьківщині, в придунайській Бесарабії: це і дитячі садочки, бібліотеки, будинок для людей похилого віку, багато чого робили.
[dyvys_blockqoute text="Ми всі знаємо, що мудріше за вино і хліб людина нічого не придумала за свою історію" author=""]
А потім вирішили зробити такий євроінтеграційний проект, аби показати потенціал нашого краю. І на цьому прикладі показати економічний розвиток нашої країни. Про що йшлося: ми показуємо потенціал землі, використовуємо українські сорти винограду, українські саджанці, робимо українське вино.
Читайте також: Після унікальних операцій українських сиріт всиновлюють у США, – хірург Чарльз Мур про благодійний проект у Львові
І при цьому ми розробили проект виноробні, де ми виробляємо 200-250 тисяч пляшок тихого вина і 50 тисяч ігристого в рік. І це небагато. В Україні, наприклад «Шабо», виробляє 4 мільйона пляшок в рік.
- Хіба це небагато?
Наприклад, «Шато-Марго» виробляє близько 800 тисяч – 1 мільйона пляшок, це великі виноробні і це типовий обсяг для європейських виноробів. І тому ми посадили 30 га виноградників різних сортів і ми виробляємо вино з нашого винограду і з того винограду, який ми купуємо в нашій місцевості. І це все переважно мої родичі, мої друзі, бо ми хочемо і їх привчити до високих стандартів виноградарства.
І ми заключили договір на 50 років, що ми купуємо у них виноград по ціні на 20% вищій від ринкової, але при цьому вони мають право без нас лише дивитись на нього, бо всю роботу іншу треба узгоджувати з нами. Тому ми впровадили європейську систему виноградарства: посадку, різку… У нас невеликий врожай, 5 тон з гектара, при тому, що за радянських часів за менше як 10 тон знімали з виробництва. У нас сучасне обладнання, сучасні технології, у нас консультант француз, Олів’є Доґа, з Бордо, який приїжджає 5-6 разів на рік і допомагає нам.
[dyvys_blockqoute text="В українському селі на кордоні з Румунією, українські люди вирощують українські сорти винограду, роблять українське вино, яке продається в ресторанах Бордо, в Лондоні, в Польщі" author=""]
Таким чином, в українському селі на кордоні з Румунією, українські люди вирощують українські сорти винограду, роблять українське вино, яке продається в ресторанах Бордо, в Лондоні, в Польщі. І два види вина «Одеське Чорне» і «Сухолиманське», які ми виробляємо з український сортів винограду, виведених в 60-х роках, створюють бренд українського вина. Ми пишаємось тим, що це вино стало візитівкою дипломатичного корпусу України і на всіх заходах у всіх посольствах України використовують це вино, і на цих пляшках є український прапор.
Якось прем’єр міністр Італії, коли його пригостили нашим вином, сказав таку річ: якщо в Україні виробляють таке вино, то у цієї держави є майбутнє. Повторюю, що обов’язковим атрибутом цивілізованої держави є висока культура споживання вина. Ми часто їздимо по виставках, презентуємо своє вино, місяць тому були в Бордо, потім в Лондоні, де презентували «Одеське Чорне». І нам кажуть: це вино у світі вин має свою індивідуальність.
Читайте також: Комунальні лісгоспи Львівщини є великою годівничкою для масових незаконних рубок, – еколог
Напередодні нового року ми зробили ігристе вино, «Біссер», за класичною технологією. Теж показали його в інших країнах і воно отримало високу оцінку. Це дуже складний і відповідальний проект – робити ігристе вино класичним методом шампанізації – це вершина виноробства.
- Але все ж, хіба це невеликий бізнес-проект?
З точки зору бізнеса, невеликий. Це – одна із найменший виноробень України, до того ж, він має великий термін окупності. Він не є мільйонним, мільярдним. На сьогодні він ще не є окупним, тому що курс долара піднявся. А ми баріки купуємо французькі, вони коштують тисячу доларів, ми купуємо пробку французьку і дуже багато таких речей складається разом. І це довготривалий проект.
Виноробство це не на 10, не на 20 років, навіть не на 100 років. Тому ми закладаємо в Україні довготривалі проекти, на 200 років, на 300 років. У нас же не було такого, де той бізнес, який був у Львові закладений 100 років тому? Нема, а ми хочемо такого добитись.
[dyvys_blockqoute text="Виноробство це не на 10, не на 20 років, навіть не на 100 років. Тому ми закладаємо в Україні довготривалі проекти, на 200 років, на 300 років" author=""]
- Власне, чимало представників бізнесу скаржаться, що через нестабільність чи кризи та війну бізнес не має впевненості, що якщо вкластись зараз, через 30 років буде вигода…
Люди мають сенс це казати, і до того ж, люди скаржаться завжди і незадоволеність завжди стимулює. Але я абсолютний оптиміст щодо розвитку України та її майбутнього. Незважаючи на ці події, які сьогодні відбуваються на Сході і з Кримом. Повернеться ще Крим, повернуться всі території. Я працював міністром у трьох урядах, губернатором Одещини, і тому можу з досвіду про це говорити.
Сьогодні складно, сьогодні держава нагадує людину, яка хворіє. І от в неї була температура в 40 градусів, була агонія, вона була два роки тому. Сьогодні у нас, звісно, не 36,6, але вже і не 40. І поволі ця температура спадає, бо наше суспільство найбільш політично зріле з усіх суспільств пост-радянського простору. І дуже багато молоді, яка займається бізнесом, цілеспрямована, то вони не звертають увагу на ці труднощі і йдуть, йдуть далі.
Ми проводили дегустації от в Івано-Франківську, Луцьку, Трускавці. І я знав, що культура споживання вина в Україні росте неймовірно швидко, і розумна, кмітлива молодь вже не п’є горілку, горілку пити не модно. І от цей пласт молодих активних бізнесменів уже розуміє от цю цивілізаційну складову, філософію. І це говорить про великий поступ.
- Анексія Криму сильно вплинула на ринок вина в Україні?
В Криму не було якісного сухого вина, було десертне і його було багато. І система виноробства у Радянському Союзі була створена таким чином, щоб навіть для «Нового Світу» та «Артемівського заводу» виноматеріал возили з Одеської області. Основні виноградники були на Одещині, в Миколаєві, Херсоні. Крим просто був більш відомим. Через ці події, можливо, у кількості вина ми й зменшились, хоча не факт, бо всі торгові марки перейшли в Одесу, Херсон, Миколаїв. І виноградники у них там же, в Миколаєві, Одесі, бо в Криму не було аж так багато виноградників. Тепер, до того ж, кримські винороби купують виноматеріал в Молдові, в Новому Світі, в Чилі. Танкерами цілими приходить виноматеріал. І я не зовсім впевнений, що це є на користь якості виноробства у Криму. Але щодо Одещини, то з’явились невеликі виноробні. Наприклад, у Франції 63 тисячі виробників вина, а в Україні їх було 17, не тисяч, а просто 17! І зараз це число збільшується.
Тобто, в цілому – це біда, але з точки зору виноробства є плюси. Бо, знову ж, невибагливий російський ринок закрився, тепер треба виходити на вибагливих європейців і підвищувати якість вина.
- А що ж відрізняє хороше вино від поганого?
Можна обдурити рецептори навіть найкваліфікованішого сомельє штучними ароматизаторами. Але не можна обдурити три речі: потилицю, бо якщо ви випиваєте неякісне вино, то починає пульсувати потилиця; не можна обдурити печію та підшлункову залозу. Організм – це найкраща лабораторія та найкращий сомельє. Якщо ви випиваєте вино і не маєте якихось негативних відчуттів, дискомфорту, якщо ви якось випили цього вина, а потім бачите таку ж етикетку і хочете його ще раз купити, от це і є хороше вино. Я не вірю в вино, яке коштує менше сотні гривень, але, на жаль, ми у «Колоністі» не можемо виробити вино по собівартості менше, аніж 150 гривень.
[dyvys_blockqoute text="Ми робимо чесне вино, воно у нас починається з думок, з лози, і від початку до того, як воно у бокалі, воно чесне" author=""]
Ми коли починали цей проект, то відпрацювати п’ять філософій проекту: ми створюємо традиції, бо їх можна продовжувати, підтримувати, але ж їх хтось колись створював! То чому ми зараз не можемо цього зробити? Ми робимо чесне вино, воно у нас починається з думок, з лози, і від початку до того, як воно у бокалі, воно чесне. Третя філософія: ми робимо вино для всіх як для себе. Наприклад, коли ми з дружиною не маємо вдома вина, то заходимо в GoodWine та купуємо власне вино. Четверта філософія, то коли ми її оголосили, нам казали, що так бізнес не робиться. У чому її сенс: наше вино повинно бути бажаним. Ми його не розпродаємо, ми не платили ані копійки за рекламу, за статті, за вхід у супермаркет чи гіпермаркет, ні. Ми його дуже сильно любимо, як дітей, для того, щоб ми його розпродавали. Але ми всім даємо продегустувати, скуштувати нашого вина.
- У багатьох закладах Львова є ваше вино у винній карті?
Ми пишаємося тим, що на Західній Україні наше вино продається більш за все. У Львові продається більш за все, навіть більш, ніж в Києві чи Одесі, бо тут дуже висока культура споживання вина. Ви ж самі бачили, що з порогу просять відвідувачі підписати пляшки, я цих людей не знаю. У нас у Львові є фан-клуб любителів «Колоніста», звідси до нас в Бесарабію приїжджало людей двісті на виноробню збирати виноград, чавити ногами і так далі. В минулому році ми робили «Дні Бесарабії у Львові», на площі Ринок робили таке свято.
- Як на Вашу думку, чого Україні бракує, аби можливо навіть потіснити на світовому ринку ту ж Італію, або Чилі…
Не треба ніяких змагань, треба вийти на гідний рівень. Ми вже зробили перший крок і відмінили плату за ліцензію в 500 тисяч для виноробів і замість сімнадцяти виноробень вже зараз є 40-50, на наступний рік їх буде 200, потім їх буде 1000, як у Франції їх буде багато, вони будуть змагатись, якісь буде підніматись і ми виходитимемо на Європу.
І друге, що ми не зробили: ми не вирішили питання землі. На жаль, у нас розпаювання землі було зроблене таким чином, що та земля, що була під багаторічними виноградниками та садами, була розпайована по 10-15 соток, люди її не обробляють і ці ділянки кинуті. І сьогодні щоб посадити виноградник треба мати гарантію, що в тебе ця земля буде 50 років як мінімум, бо виноград починає лише з чотирьох років давати врожай. Але, на жаль, за існуючими законами, ми не можемо взяти землю в оренду під виноградники на 50 років, люди не хочуть так віддавати в оренду землю, бо ж якщо відмінять мораторій на продаж землі, вони хочуть її продати, а не давати в оренду. І сьогодні немає можливості на тих землях, які пустують, посадити виноградники і збільшити кількість винограду.
[dyvys_blockqoute text="Ми не можемо взяти землю в оренду під виноградники на 50 років, люди не хочуть так віддавати в оренду землю, бо ж якщо відмінять мораторій на продаж землі, вони хочуть її продати" author=""]
Продавати землю все рівно рано чи пізно доведеться, але треба це зробити поступово, поетапно, аби ми не зробили так, як завжди робимо: хочемо зробити хороше, а виходить навпаки. Тому я пропоную починати експериментувати з тих земель, які були під садами й виноградниками. Ми відпрацюємо схему продажу землі, і це не буде критично, адже такої землі, під виноградники, не більше 5-10%. Це дасть поштовх для того, щоб розвивати виноградарство і виноробство, і дасть нам можливість відпрацювати алгоритм наступного продажу землі.
- Які, на Вашу думку, сильні сторони ведення бізнесу та слабкі сторони, бо ж Ви з тим стикались як представник влади в минулому і як бізнесмен тепер
Можу сказати таку річ: можна поділити це питання на дві частини – тактичну, тобто те, що сьогодні є та в цілому на перспективу. Починаємо з перспективи: потенціал для ведення бізнесу в Україні – неймовірний. З кількох причин: професійний людський потенціал, наш багатонаціональний український народ розумний, високоосвічений, має сильні моральні устої, і, до того, політично зрілий. Про землю зайве щось говорити, що це унікальна земля. Природа у нас така, що є і море, і гори і чорноземи… Наприклад, у Франції теж це є, але у нас є переваги перед Францією, що у нас є дуже багато ресурсів, в сенсі покладів, у великій кількості. До того ж, у нас і зручне географічне розташування, як така пуповина між Азією та Європою, плюс, нам дістались сприятливі кліматичні умови. І це наші основні потенції. Але, на жаль, кожен хоче покерувати цими всіма багатствами.
І це все є необхідною умовою для успіху, але не достатньою. Достатня умова – це створення держави, яка б створила систему взаємовідносин між громадянами, як економічних так і соціальних, щоб ці всі природні ресурси капіталізувались, перетворювались у бізнес. В парламентсько-президентській державі цим має займатись парламент, але все залежить від того, кого ми туди обираємо. І тут є позитивна тенденція, бо раніше у нас виборців купували, ще 15 років тому більшість виборців просто купували, я їх не звинувачую, бо зарплати були маленькі, а є родини, є потреби. Але сьогодні в Києві, наприклад, уже купити виборця неможливо (хоча раніше з гречку було можна на раз-два), у Львові вже теж не можна. Зараз у районних центрах важко купити виборця, і таких можливостей стає все менше і менше, скоро таких виборців стане зовсім мало і вони не впливатимуть на результати.
Валерія ДУБОВА
Фото: Микита ПЕЧЕНИК
Коментарі