дивись.info

Я не стидаюся жебрати, бо роблю це для установи культури, — директор музею Франка (інтерв’ю)

Я не стидаюся жебрати, бо роблю це для установи культури, — директор музею Франка (інтерв’ю)
Богдан Тихолоз, франкознавець, директор Львівського літературно-меморіального музею Івана Франка

Богдан Тихолоз — франкознавець, доцент кафедри теорії і практики журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка — обійняв посаду директора літературно-меморіального музею Франка минулого місяця.

У інтерв’ю ІА Дивись.info він розповів про перші досягнення на посаді, необхідність перетворення Франка на бренд України, а також про те, чому варто припинити виголошувати промови у пам’ятні дати на цвинтарі.

Пане Богдане, ви на посаді директора музею майже місяць. Скажіть, чи вдалося щось із запланованого програмою втілити у життя за цей період?

Знаєте, вдалося. Але це вдалося не мені, а нашому котові Мурлиці. Йому вдалося змінити імідж музею. Скажу відверто: мене дуже гнітить і тривожить той імідж, який є у музеїв України загалом, не тільки нашого. Люди сприймають їх як тихі, спокійні місця, де мало що відбувається і все припадає пилом. Це негативний стереотип, який відштовхує. І перше, що я хотів зробити, це змінити цей стереотип і привернути увагу людей до музею, а для цього треба продемонструвати, що він відкритий, сучасний, цікавий.

Але ж одним котом тут не обійтися…

Звісно. Насправді, щоби це все зробити, потрібно набагато більше часу. Я людина моторна за темпераментом, а тому хотів зробити «тут і вже», з мінімумом ресурсів. Я пішов простим шляхом: оскільки це дім Франка, тут має бути кіт. З тої причини, що він тут був при самому Франкові, і тому що, якщо є домашні тварини, холодна пам’ятка архітектури стає житлом. Кіт — це дуже тепла і колоритна істота, яка приваблює відвідувачів. Крім того, ми зробили добру справу і закликаємо заклади культури наслідувати нас. Якщо би кожен з них взяв по одній нещасній тваринці з притулку, було би значно більше щасливих тваринок.

Кіт — доволі несподіваний крок. Як вас і такі ідеї сприймає колектив? До цього музеєм керувала одна й та сама людина протягом 24 років…

Вважаю, що мені вдалося налагодити співпрацю з колективом. Скажу відверто: людям було трошки страшно, але, я думаю, що цей страх минув. Ми почали з того, що з більшістю співробітників перейшли на «ти». З тими, які готові до цього. Бар’єри у спілкуванні не сприяють роботі. Тепер ми обходимося майже без по батькові, я не люблю цю форму і Франко її не любив, до речі. Франко ніколи не був Іван Якович, між іншим. Це один із тих стереотипів, які нав’язує школа. Франко був «доктор Іван Франко» чи просто «пан Іван», «пан Іван Франко». Треба відвикати від цих патронімів, імен по батькові — це російська традиція. Так, вона колись була у наших князів, але в Україні широко не використовувалася, особливо на Галичині. Це ніби формальний момент, але насправді — модель менеджменту. Вертикальні ієрархічні моделі, де є один начальник, а всі інші виконавці його волі — не працюють.

Читайте також: Кіт на службі: музей Франка обзавівся рудим співробітником (фото)

Зараз я тішуся, коли бачу, як співробітники почали самі генерувати ідеї, дуже креативні. Вони сприймають мою філософію роботи.

Ви постійно кажете про перетворення у музеї, про його розвиток. Звідки брати кошти на втілення ваших ідей?

Музей фінансується з обласного бюджету. Це грубо можна назвати фінансуванням виживання, але аж ніяк не бюджетом розвитку. Ми маємо гроші на зарплатню, поточні видатки, комунальні послуги —  все. Для того, щоби робити щось інше, треба шукати додаткові ресурси.

Ми працюємо на культурному ринку і повинні працювати за його законами. Музей має стати частиною культурного ландшафту Львова. Для цього Франка треба перетворити із обличчя 20-гривенвої купюри на друга, батька, але не у високому, пафосному сенсі, а на рідного, живого персонажа
Богдан Тихолоз

До прикладу, ми плануємо проводити майстер-класи з писанкарства абощо. Для цього необхідні столи, яких у нас немає. Яка логіка радянської людини? Чекати, доки дадуть гроші. Я знаю, що ця логіка не працює у сучасних умовах, і кажу: я знайду столи. Я їду по фірмах, які продають ДСП, меблеву фурнітуру і кажу: «Я директор музею, у вас є 20 гривень? На них намальований чоловік, який дуже багато зробив для української культури. Ви можете так само щось зробити, але не на 20 гривень — трошки на більше». Я не стидаюся жебрати, бо я не для себе жебраю і не для своїх дітей. Я жебраю для установи культури, яка повинна бути гідною і зручною для людей. Так, я вчора знайшов дві великі меблеві фірми, які погодилися надати 10 столів — недорогих, але цього достатньо для вирішення проблеми.

І найважливіше — я бачу, як співробітники починають розуміти, що капітал людської креативності і ініціативності коштує набагато дорожче, ніж фінансові ресурси. Я побачив, що відбувається злам у психології людей і це мене дуже тішить.

Чи плануєте оновлювати експозицію музею?

У цьому полі є дуже багато планів. Наприклад, завдяки співпраці з головним державним архівом Служби безпеки України, ми отримали доступ до документів, які перед тим практично нікому не були відомі. Це документ, який стосується родини Франка. Передусім розсекречена справа-формуляр на Тараса Франка, сина пана Івана. Це документи, які містять у собі протоколи допитів, матеріали зовнішнього спостереження, записи телефонограм, які у сумі свідчать, якщо сказати дуже просто, що Франко дуже гарно виховав своїх дітей: українськими націоналістами, інтелігентами, людьми західноєвропейської культури, яких радянська влада не сприймала. Тут ще є над чим працювати, є багато матеріалів для вивчення.

Крім того, вдалося налагодити співпрацю з установами, які містять різні архівні документи. А завдяки цьому і сучасним технологіям, ми можемо творити електронний музей і електронний архів. Зрештою, е-архів Івана Франка — один зі стратегічних проектів, над яким я збираюся працювати.

Читайте також: Під час вдалої операції отримуєш холодне, «металеве» задоволення, – нейрохірург Андрій Мизак (інтерв’ю)

 

Ми почали готувати дуже цікаві виставки нового типу. В рамках днів пам’яті Івана Франка відбудеться виставка під назвою «Скарби франкового дому». Є чимало речей, яких люди не бачили ніколи, бо вони знаходяться у фондах. Простий приклад: маленька вишиваночка, яку для своєї єдиної донечки Ганнусі власноруч вишивала дружина Івана Франка Ольга. Її ніхто ніколи не бачив, крім працівників музею. Або фото їх первістка синочка Андрійка та інші родинні фотографії. Також є ложечка, яку подарувала Ольга Франко своєму чоловікові з нагоди шлюбу, де вигравірувана дата шлюбу. Зворушлива деталь — це скарб.

У США та Європі переважна більшість музеїв доступні для людей з особливими потребами. В Україні наразі тільки працюють у цьому напрямку. Чи буде музей Франка рухатися шляхом закордонних закладів?

Це одна з моїх ідей-фікс — зробити музей відритим і безбар’єрним простором для людей із інвалідністю. Скажу відверто: маю особистий мотив, тому що моя бабуся — чудова вчителька, яка була 28 років прикута до ліжка. Я знаю, які страждання мають ці люди, як їм боляче, зокрема від того, що вони не можуть отримувати знання на рівні з усіма. А з іншого боку, я за своє життя не знав більшої оптимістки і життєлюбки, ніж вона. Це люди, які заслуговують на те, щоби про їхні потреби також дбали. Тому ми почали перемовини про встановлення пандусів — це можливо і не аж так дорого. Вже маємо певні домовленості із кількома благодійниками, які готові або профінансувати, або допомогти матеріалами, або роботою.

Будемо готувати також інклюзивну виставку «Коли ще речі говорили», де будуть пам’ятки, яких торкатися не можна, але будуть і їхні дублікати, які люди зможуть відчути на дотик.

В одному з інтерв’ю ви казали, що хочете змінити сприйняття Івана Франка. Яким воно, у вашому баченні, є зараз і яким має стати?

Мені дуже хочеться змінити тональність розмови про Франка, особливо у пам’ятно-ювілейні дати. Ми любимо круглі дати, але вшановуємо їх формально-ритуально, якимись обрядовими дійствами, коли ми ніби маємо дні пам’яті, але пам’яті, як такої, нема. Так, має бути служба у церкві святої Софії, має бути на цвинтарі панахида, має пролунати живе слово. У нас зазвичай були довгі лекції на цвинтарі, були промови, людина брала папір і читала з нього! Кого ми дуримо? Цвинтар не місце для промов, це місце для молитви, живого слово про людину, яку ми згадуємо.

Живих людей, які пам’ятали самого Франка, вже немає. Але є люди, які пам’ятають його дітей, цю родину, історію музею. Отакий живий вечір спогадів дуже важливий.

Взагалі, ми завжди звикли говорити про українську культуру та, часто-густо, і про світову у песимістично-заупокійному стилі. Всі плачуть, страждають. Так, людське життя сповнене плачу і голосінь, зрештою, воно закінчується смертю. Але це не привід для того, щоби нічого не робити.

Одна з таких справ, яку ви хотіли робити, перетворення Івана Франка на бренд Львова, області, а згодом і України. Наскільки це реалістична ідея і як ви плануєте втілювати її у життя?

Це складний процес, але ми його розпочали. Спочатку необхідно зробити ребрендинг. Хоча тут, скоріше, ідеться про брендмейкінг, бо бренду, як такого, зараз немає. Потрібен логотип, слоган, які будуть впізнавати пересічні львів’яни, харків’яни, кияни, віденчани та інші.

Усі ми дуже часто говоримо, що Франко письменник і мислитель світового рівня. Це правда, але його світове значення ще не означає світового визнання
Богдан Тихолоз

Ми працюємо на культурному ринку і повинні працювати за його законами. Музей повинен стати частиною культурного ландшафту Львова і для цього Франка треба перетворити із обличчя 20-гривенвої купюри на друга, батька, але не у високому, пафосному сенсі, а рідного, живого персонажа.

Хороший приклад — Моцарт в австрійській культурі. Якщо людина, яка не любить класичної музики, є пересічною тощо приїжджає до Відня і проводить там кілька днів, чи буде вона знати, хто такий Моцарт? Стовідсотково буде знати! І я підозрюю, що вона таки піде на концерт, послухає музику, привезе цукерки, лікер, фігурку і так далі. Хтось каже, що це комерціалізація. Правильно. Але вона ніяк не шкодить образу справжнього Моцарта. Навпаки, вона допомагає: тоді з’являються ресурси, інтерес, світова слава.

Читайте також: Це проект на роки, — хірург розповів про волонтерство американських медиків у Львові

Щоби створити бренд, потрібно дуже багато. Не вистачає розробити тільки логотип музею. Необхідний цілий комплекс заходів і починати потрібно від виготовлення сувенірної, книжкової продукції, інформаційно-рекламних матеріалів. Треба виготовляти фірмові Франкові солодощі. Робити, наприклад, набір шоколадних фігурок «Лис Микита». Або можна зробити шахи, де партія лиса бореться з партією лева, чи просто іграшки для дітей. Усі пам’ятають Лиса Екзюпері (персонаж твору «Маленький принц» Антунана де Сента-Екзюпері, — авт.ред.), а чому Лиса авторства Франка не пам’ятають? Чим він гірший?

Потрібні промо-ролики, які розповідатимуть про Франка людям просто і доступно. І я зараз не буду розкривати усіх таємниць, але скажу, що вже є частина домовленостей із зірковими особистостями з цього приводу.

Усі ми дуже часто говоримо, що Франко письменник і мислитель світового рівня. Це правда, але його світове значення ще не означає світового визнання.

Спілкувалася Ганна БЕЛОВОЛЬЧЕНКО

Фото: Микита ПЕЧЕНИК

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Info.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Реклама

Реклама