дивись.info

Львів, якого більше немає: історії від Романа Онишкевича

Львів, якого більше немає: історії від Романа Онишкевича
Фото: alex-shutyuk.livejournal.com

Купівля легендарної «Дзиги» холдингом викликала запеклі дискусії серед львів’ян. Хтось вважає, що у заклад вдихнуть нове життя, а хтось – що місто втрачає своє обличчя, а корінних львів’ян взагалі витісняють з центру, який суцільно заполонили туристи.

ІА Дивись.info вирішила поговорила із знаним львівським журналістом, письменником, колекціонером різноманітних історій Романом Онишкевичем про Львів, якого більше нема.

«Червона Шапочка» родом з дитинства

Фото: mavka-lv.livejournal.com

«Перша локація – це локація, так би мовити, мого дитинства. Називалася вона «Червона Шапочка», – починає свою розповідь Роман, смачно затягуючись цигаркою. – Вона знаходилася у тому будинку, де нинішній ресторан «Сало». То був такий собі «совєтский общепіт» з довгим залом зі «столовкою», а з боку розташвувався бар, де мужики могли собі випити якусь «соточку». Але чого він такий мені дорогий? Бо коли я був маленьким і ми з бабцею йшли гуляти у центр, то мусили туди зайти і з’їсти якусь котлетку з капусточкою. Не те щоб голодні були чи в дома не було що їсти. То була така традиція – святе зайти у «Червону Шапочку». Там ще були желейки, вершки. Це було дуже класно. А мої старші товариші вже ходили туди сто грамів випити. Це був досить культурний заклад у центрі міста. «Червону Шапочку» нині дуже багато хто згадує».

Від «Миру» до «Малевича»

Фото: Ілля Павлюк

«А друге – коли я проходжу по Чорновола і дивлюся на теперішнього «Малевича», то згадую, що перед тим він був «Міленіумом», ще раніше «Клекотом», а перед тим – «Миром», – веде далі Роман. – Чому мені цей кінотеатр був такий дорогий? Бо я вчився у 22-ій школі на Хімічній, і нас двічі на рік, на великі свята, зазвичай, на «октября» і «дєнь пабєди», всією школою, гуртом водили у кінотеатр. Спочатку була урочиста частина – вручали якісь там грамоти, медалі активістам, а потім показували кіно – або про Лєніна на день революції, або про войнушки – на день перемоги. Хоча часто показували «Невловимих месників». А в будні там можна було подивитися якесь нормальне кіно. Пам’ятаю, як стояли неймовірні черги, коли показували «Фантомаса». За квитками треба було стояти годину, а може, і більше. Зараз це смішно. А тоді була фантасоманія. Поки ходив до школи, то там можна було поїсти морозива,  а коли підріс, то вже почав дівчаток у кіно запрошувати. Спочатку – у «Мир», а потім вже – у «Клекіт». У 90-их роках там вже був нормальний кабак, куди можна було піти на каву з коньячком. Зараз тут все, звісно, облагороджено,по-шляхетному. Але коли проходжу повз, то воно якось мені так тішить душу.

Я ось давно колекціоную листівки з видами Львова, то мене якось навіть не так тішать листівки початку ХХ століття, як з 60-их чи 70-их. Тут ще один момент, що коли говорити, що вже чогось нема, то воно, може, й добре. Багато закладів позакривалося, які треба було позакривати. Це був типовий «совок». У нас є ностальгія, бо згадуєш, що у тому закладі вперше закурив, а там на побаченні був. А коли приїжджає людина з іншого міста, без ностальгії, і побачить такий гадючник, то буде дивуватися. Відповідно, ностальгія – вона до якихось радянських закладів. Але були і нормальні. Наприклад, «Нектар». Щоправда, я там рідко бував, там тусувалося таке вже старше панство – письменники тощо».

Морозиво по-львівськи

Роман закурює ще одну цигарку і потягує вино з келиха.

«А ось ще один спогад пов’язаний з дитинством – це морозиво. У центрі міста було чотири культові точки – «Пінгвін», «Сніжинка» на проспекті Свободи, за поворотом, на Дорошенка, теж було морозиво. Воно було унікальне – м’яке морозиво. Його витискали з апарата, а не набирали спеціальною ложкою. Але найгоноровіший заклад був на проспекті Шевченка – «Снігуронька». Там морозиво подавали у човниках. Було дві великі кульки – одну поливали варенням, а іншу – шоколадом.  Там морозиво було дорожче, а заклад вважався найкрутішим. Це ще я згадую ті часи, коли цікавився морозивом, а не іншими напоями (сміється)».

Гонорова «Шоколадка»

«Що стосується інших напоїв, то культовий заклад був там, де зараз «Пузата хата», у підвалі. Він називався «Шоколадка». Це був дуже культовий заклад – там збиралися дуже наворочені люди. Я вже це застав не дуже сильно. Але це вважався одним з престижних барів. Туди було гонорово з дівчиною прийти. Це один із небагатьох закладів у центрі, де подавали справжній гарячий шоколад, а не щось з пакетиків. Навіть нині мало де справжній шоколад можна скуштувати.  А ще там можна було взяти справжній львівський лікер, геть не такий, як теперішній. Він був густий, смачний – кавовий або шоколадний».

Шалман

Фото: alex-shutyuk.livejournal.com

«У готелі «Львів», де зараз у підвалі культурний заклад, у період 90-их був шалман. У Львові шалманів було фактично три, навіть чотири – «Ватра», «Театральний», до речі, вважався крутий. Ми туди рідко ходили, бо там сиділи бандити, валютники. І ще був «Вечірній Львів» – з іншого боку Оперного театру. А в готелі «Львів» був найдешевший шалман – такий шалман з шалманів. Я не дуже полюбляв подібні заклади. Мені більше до вподоби була компанія десь на природі. Але я туди ходив час від часу, щоб не подумали, що я боюся. Там доводилося інколи битися.

Душевний заклад для свого товариства

А було місце, де збиралися журналісти? – запитую.

«О був прекрасний заклад. Навпроти Галицького базару у середині 90-их розташовувався «Прес-клуб». Це був заклад над закладами. Він і задумувався, що там буде збиратися своя тусовка, свої журналісти. Якось одного разу, – тоді ще не було мобільних телефонів, – ми з Радиком розіграли таку атракцію – кільком людям скинули повідомлення на пейджер. Скинули журналістці, що мовляв прийди у «Прес-клуб», о 5-ій годині, там буде Нудик, треба взяти в нього інтерв’ю.  Фотографу Михайлу написали, що Оля буде брати інтерв’ю в Нудика, треба пофоркати. Нудику писали, що прийди о 5-ій годині, ми на тебе чекаємо, будемо виставляти, бо на інтерв’ю міг не згодитися. Ще комусь щось написали. А потім десь 10-15 по п’ятій ми заходимо в «Прес-клуб» – столи зсунуті, сидить десь чоловік 12, здивовано переглядаються між собою, а потім на нас… А ми стоїмо і регочемо. П’янка тоді вдалася дуже душевна. Зібралося душевне товариство. Заклад був чудовий. Перед тим там був «Вавилон». Він закрився. Там теж збиралася своя тусовка – багато музикантів. А ось «Прес-клуб» був вже такий суто журналістський. Часом туди заходили пообідати з Галицького базару жіночки, але вони собі поїли і пішли. А ввечері там можна було залишитися. Коли офіціант вже втомлювався, то казав: «Я йду додому, а ви зачините, ключі вранці віддасте». Була цілковита довіра. Часом до ранку сиділи. Це був дуже атмосферний заклад і такого вкрай бракує у Львові. Проіснував він роки два, мабуть. Певний час там була розкішна грузинська кухня».

Кінець епохи львівських пивбарів

Фото ілюстративне.

«Ще є ностальгія за розкішним пивбаром. Зверни увагу, у Львові нема пивбарів. Є паби. Воно мало нагадує справжні паби, хіба з рідким винятком. Це просто ерзац і нерозуміння, що люди роблять. Зараз у пабі за одним столом п’ють пиво, а за іншим – морозиво. А ось раніше серед жінок було не прийнято ходити на пиво. Це вважалося негарним тоном. З жінкою на пиво можна було хіба піти у «Золотий колос», сьогодні це «Дім Роберта Домса» на пивзаводі. Це був ресторан і туди було прийнято приходити з дамою. А ще можна було піти у такий більш делікатний заклад на Куліша, тодішня вулиця Ботвіна, «Янтар» – пивбар ресторанного типу. Та найбільш культовий заклад у центрі був «Баварія». Але це неофіційна назва. Хтось називав «Баварія», хтось – «Мюнхен». Це було на Валовій. Там було розливне свіже пиво. До речі, неймовірний заклад, з автентичними старими пивницями. Дим стояв покотом. Жінки туди не заходили, хіба якась випадкова алкашка. Там було свіже пиво, рибка, а сама атмосфера – просто неймовірна. Але місце якесь не фартове. Там кілька років тому зробили якийсь модерновий пивбар, але народ туди не пішов. Ось саме ностальгія за такими справжніми львівськими пивбарами з кам’яними стінами, нормальним пивом і нормальними компаніями. Хтось може заспівати, хтось анекдот розказати, саме такий чоловічий заклад, де збираються чоловіки і по-чоловічому п’ють пиво. Я тоді ще був досить юний, але тепер нема такого у Львові. Винарні – це класно, можна з дамою піти, я не проти того, але нема нормального чоловічого. Звісно, не треба, щоб столи митками витирали, але щоб могла зібратися власне чоловіча компанія. Кам’яні стіни навіюють суворість, тут можна випити щонайменше три гальби пива, з’їсти рибки…»

Футбольна біржа

«На початку «стометрівки» – через дорогу від пам’ятника Шевченкові десь ще із 60-их збиралися футбольні вболівальники. Не те, що нині називають фанатами, а нормальні поважні хлопи, які обговорювали всі футбольні події. Щовечора збиралися солідні чоловіки, могло їх бути і до ста, та вели бесіди про футбол. Сперечалися мало не до бійок, обговорювали новини. Тоді ж інтернету не було, спортивна газета виходила тричі на тиждень. А в щоденних газетах могло бути два рядочки. Я пам’ятаю, почав туди ходити років з 15, до дорослих дядьків, почути всі плітки, а потім пацанам у школі  на перерві розповісти про те, як зіграли «Карпати», який гравець може прийти, а який піти чи «Динамо» (Київ) комусь гру здало, домовилося. Такий собі живий фейсбук.

Але найбільше пам’ятаю, коли відновили «Карпати» – це був 88-ий чи 89-ий рік – і вони поїхали на свій перший матч. Дві перших гри вони грали на виїзді у Ленінграді. Перший матч вони грали з «Динамо» (Ленінград) – це друга ліга. І ввечері куди бігти, звідки взнати результат? Це друга ліга, у новинах про таке не повідомляють. А дізнатися можна тільки дні через три з газети. Ми з колєгою-однокласником прибігаємо туди, і стоять чоловіки, а ми питаємо: «Хто знає, як зіграли?» Тут хтось відповідає: «Зараз! Я маю телефон Федерації футболу і зараз подзвоню». Він біжить з двома копійками до телефону-автомату через дорогу, за ним натовп чоловік двісті. Дзвонить і питає, як зіграли. Виграли тоді 4:2. Перший матч на виїзді у Ленінграді. Всі тішилися, обнімалися.  Ось люди день у день там збиралися, щоб обговорити футбол. Це було настільки душевно. Нині  це якась субкультура – і сама гра, і все, що відбувається довкола гри. Тому що футболісти не мають патріотизму, а фанати часто на футболі не дуже розуміються, головне – показати свою фанатську фірму. Тоді вважалося, що коли на футбол приходило багато жінок, то не на фарт. А тепер це якесь комерціалізоване дійство, яке втрачає свою душу…» – ностальгічно завершує свою розповідь Роман.

Оксана ДУДАР

Читайте новини та найцікавіші статті у Telegram Дивись.Інфо.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Загрузка...