Розвиток шкіл у Львові: як з'явилися перші школи у місті

В цей день, 1 жовтня1941 року, почався навчальний рік у школах Галичини, окупованої німцями. У Львові до цього дня відкрилося 10 українських шкіл.

Розвиток шкільництва в Україні під російською окупацією

Шкільна справа на Центр. і Сх. Україні безпосередньо залежала від внутрішнього стану Рос. Імперії. 1860-і pp., коли в Росії був запроваджений ряд реформ, принесли чимало змін у шкільництві й освіті. Тим то огляд історії школи й освіти під рос. окупацією ми поділяємо на період до реформ 1860-их рр; і після них.

Роки 1800 — 60. Скасування гетьманства, а слідом за цим закріпачення селян спричинилося до занепаду освіти й культури. Рос. уряд вів щораз сильнішу русифікаційну політику. До укр. шкільництва рос. уряд застосовував окрему політику, особливо щодо давніх шкіл, повертаючи їх виключно на духовні (Київська Академія), а нові школи (крім Правобережжя до 1831 р.) були виключно російські. В усій Росії офіційно існувала одна шкільна організація, керована Міністерством Освіти, утвореним 1802 р. Укр. територію поділено на дві шкільні округи: Харківську й Київську (Волинь зараховано до Виленської округи). Школи в губерніяльних містах 1804 р. перетворено на 4- річні гімназії, в повітових утворено 2-річні повітові школи (»уездные училища«), 1-річні початкові названо »церковно-приходскими«, при чому останні підлягали »смотрителеві« повітових шкіл, а повітові — директорові гімназії, гімназії — університетам.

На Правобережжі провадив освітню діяльність визначний поль. педагогічний діяч, куратор шкільної округи Т. Чацький, працював поль. ліцей у Крем’янці (від 1819) і Василіянська гімназія в Умані. Вся освіта тут відбувалася поль. мовою; перша рос. гімназія в Києві заснована 1812 p., при чому інавґураційна промова і тут була виголошена по-поль. Тільки від часу поль. повстання 1831 р. поль. школи рішуче заступаються на рос. Однак тогочасні школи Сх. і Півд. України, хоч мовою й офіційним характером чужі, були довгий час вогнищами освіти на Україні. Більшість учителів і професорів були місцеві люди, вихованці старої укр. школи, іноді це були професори з Німеччини, які допомагали зближенню з Заходом.

Перший на підрос. Україні Харківський Університет засновано 1805 p., і з ним зв’язані часописи, укр. альманахи, етнографічні збірники та ін. укр. видання, присвячені місцевим інтересам; з ним зв’язана й літ. діяльність П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки, А. Метлинського, І. Срезневського, М. Костомарова. Університет, посталий у ліберальний період рос. політики, став важливим укр. культурним центром. Другим університетським осередком став заснований в 1834 р. Київський Університет. В нього влито Крем’янецький Ліцей; великою мірою він призначався для поляків. Однак уже його перший ректор М. Максимович сприяв тому, що університет набув і укр. рис.

Крім Крем’янецького (Волинського) Ліцею на Україні було ще два ліцеї — Ніженський і Одеський. Ліцеї зазнавали частих реорганізацій і не виробилися на певний тип школи. Рішельєвський Ліцей в Одесі 1864 р. перетворено на Новоросійський Університет.

Уряд провадив політику станової освіти: гімназії призначалися виключно для шляхти, семінарії — для духівництва, повітові (»уездные«) школи — для міщан, купців, шляхти та обер-офіцерів, а для селян, міщан і ремісників — парафіяльні (»приходские«) школи. В 30 — 40-их pp. XIX ст. для дітей шляхти й військ. старшин відкрито військові школи (кадетські корпуси) в Києві і Полтаві, для шляхтянок — дівочі інститути в Києві (1837), пізніше в Харкові, Полтаві — з французькою мовою, танцями, музикою і т. д. Крім того, при гімназіях поставали »благородні пансіони«, 5-клясні прогімназії, дворянські інститути із скороченим курсом гімназій (без клясичних мов). За навчання в гімназіях встановили високу оплату; школи підлягали контролеві урядовців (від 1835). 

В 50-их pp. XIX ст. виринає думка піднести шкільну справу приватною ініціятивою, зокрема для того, щоб паралізувати роботу поляків на Правобережжі, що відкрили поль. школи при панських дворах, костелах, а то й у Києві; укр. студентство засновує три недільні школи (1859) й одну щоденну в Києві, а далі й по ін. містах (Полтава, Чернігів, Харків). Тоді починають знов. ширитися й давні школи при церквах, для шкіл /922/ друкується у 60-их pp. XIX ст. ряд укр. підручників. За навчання укр. мовою в нар. школах підносять голос укр. (К. Ушинський) і рос. (М. Вессель, В. Водовозов) педагоги. На проєкт міністра освіти А. Ґоловніна в справі навчального пляну в нар. школах (1862) звідусіль ідуть домагання завести укр. мову навчання, але уряд у цьому побачив протидержавну акцію, в наслідок чого недільні школи були закриті, укр. шкільні підручники заборонені, а новий статут із 1864 р. вводив у навчання виключно рос. мову.

Освітній рух в підросійській Україні в другій пол. XIX ст

Скасування кріпаччини (1861) відразу дало широку базу освітній праці й поширенню шкільництва. Для освітньої праці постають окремі організації чи т-ва. Виникають »недільні школи« для дорослих і загальні школи для дітей. Для потреби цих шкіл і взагалі для нар. читання засновують старанням П. Куліша й М. Костомарова в Петербурзі укр. видавництво підручників і популярних книг для народу. Багато студентів і взагалі інтеліґентної молоді кидало тоді університети, зрікалося становища й кар’єри і йшло вчителювати до нар. шкіл, щоб нести освіту народові. Але зріст укр. нац. руху стривожив рос. уряд, почалися переслідування; першою жертвою впала укр. школа; в 1863 р. заборонено друкувати укр. підручники й книжки для народу, навіть укр. переклад Євангелія; ця репресія була потім посилена указом з 18. V. 1876 р. про заборону укр. письменства в Росії. Наслідки цього указу позначилися насамперед на середній школі: українців-учителів стали переводити до Росії або звільняти, а школи взяли під особливо пильний догляд. Київський Університет мав стати фортецею реакційного обрусіння. Взагалі аж до революції 1917 р. Києвська шкільна округа відзначалася заходами в дусі войовничого рос. націоналізму, ставлячи собі за найголовніше завдання боротьбу з українством. Одначе ці заходи й настанови на практиці великою мірою невтралізувалися укр. професурою, вчителями, студентами, і, напр., у Київському Університеті ніколи не завмирала укр. робота.

80-і і перша пол. 90-их pp. проходили під знаком загальної політ. реакції в Росії, що особливо важко відбилася на Україні, бо тут реакція ставила собі ще й спеціяльне завдання — гасити укр. духове життя. Прихильники нар. освіти на Україні, які надавали великої ваги загальній просвіті та грамотності, бодай і в рос. формі, заходилися засновувати т. зв. »общества грамотности«, важливіші в Харкові й у Києві.

Харківське »Общество Грамотности« (засноване 1891) зосередило свою діяльність головне на видаванні популярних книг для народу. Але з виданих ним 95 книжок за перше десятиліття лише 5% були укр. мовою, то й не диво, що його видання ширилися головне поза Україною та що їх виписували земства з Росії; для укр. народу з цього було мало користи; освіта чужою мовою лишалася для нього чужа. Так само й заснований товариством »Народный Дом« у Харкові служив інтересам культурної русифікації нижчих шарів харківського населення.

Київське »Общество Грамотности« робило для ширення укр. книжки й укр. слова більше, і збудований ним »Народный Дом« у Києві постійно давав притулок для укр. театру, укр. викладів і пізніше для »Просвіти«. За це рос. уряд 1907 р. закрив київське »Общество Грамотности« (голова В. Науменко).

В Полтаві постав »Народный Дом« ім. М. Гоголя, де земство примістило свій етнографічно-природничий музей і де відбувалися укр. концерти й театральні вистави.

Подібну до »обществ грамотности« ролю грали »общества трезвости«, що їх почали засновувати головне відтоді, як рос. уряд 1896 р. запровадив держ. монополію на продаж горілки. В місцях, де провід мали в своїх руках українці, вони старалися ширити через »общества трезвости« укр. книжку, влаштовувати укр. театральні вистави, концерти й доповіді. Але це зустрічало великі перепони з боку рос. адміністрації, яка подекуди зовсім не допускала публічних виступів укр. мовою.

Далеко більше значення для поширення укр. популярної літератури серед народу, ніж »общества грамотности« та ін. т-ва такого типу, мали приватні укр. видавництва (див. Видавничий рух). На кінець 90-их pp. XIX ст. припадає також розвиток нар. сільського театру, який став дуже важливим чинником нац. свідомости й культури. Аматорські укр. трупи з самих селян, під проводом місцевих інтеліґентів, сел. хори — це була єдина леґальна форма гуртування, яку адміністрація допускала, хоч не дуже охоче.

Позашкільна освіта й культурний рух в XX ст

З початком XX ст. укр. культурно-освітній рух знову відживає. Починається енерґійна боротьба за здобуття укр. мові й освіті свободи, — хоча б такої, яку мали досі росіяни. На сторінках рос. преси на Україні, де українцям удалося здобути деякий вплив, стали постійно з’являтися статті, що доводили шкідливість рос. шкільної практики на Україні й виставляли домагання укр. школи. Такі самі домагання ставили деякі земства, міські ради, різні науково-просвітні й техн. з’їзди, підкреслюючи, що укр. нар. маси дуже підупадають культурно через брак своєї школи й відповідної популярної літератури. Нарешті, сама Рада Міністрів Рос. імперії визнала в кінці 1904 p., що низький освітній рівень укр. сел. маси має причину в /923/ забороні популярної літератури укр. мовою, й запитала думки в цій справі рос. Академії Наук у Петербурзі, Київського й Харківського Університетів і київського генерал-губернатора. Всі ці установи висловилися за скасування окремих заборон для укр. слова, а Синод не тільки дозволив видання Євангелія укр. мовою, а й почав його друкувати власним накладом. Та поки в урядових сферах обмірковували полегшення для укр. слова, вибухла революція 1905 p., і заборони впали.

Українці беруться до створення своєї преси, до заснування освітніх товариств, які, за прикладом Галичини, почали називати »Просвітами«, до видання підручників для шкіл і популярної літератури для народу. Перша »Просвіта« постала в Одесі ще в кінці 1905 p.; слідом за нею засновано »Просвіти« в Катеринославі, Житомирі, Кам’янці, Києві, Чернігові, Миколаєві, Катеринодарі, Мелітополі, Грубешеві. На Полтавщині й на Харківщині уряд »Просвіт« не дозволяв. Кам’янецька, київська, чернігівська, катеринославська й катеринодарська »Просвіти« мали свої філії по повітових містах та селах, але тільки катеринославській »Просвіті« пощастило розвинути помітнішу діяльність по селах, де її філії мали свої будинки, споруджені самими селянами.

Крім »Просвіт«, засновано тоді ряд »укр. клюбів«, які теж виконували культурно-просвгтні завдання, влаштовуючи укр. виклади, концерти й театральні вистави. Такі клюби постали в Києві (спершу звався »Укр. Клюб«, пізніше »Родина«), Полтаві, Одесі, Харкові (Т-во ім. Г. Квітки). Клюби і »Просвіти« позасновувано і в деяких містах поза Україною, де були більші укр. колонії (»Укр. Клюби« в Петербурзі, в Москві, Варшаві, Ризі, »Просвіта« в Новочеркаську). При більшості високих шкіл на Україні й поза її межами леґалізовано укр. студентські громади.

Поруч із тим почалися домагання українізації шкільництва. Особливо жвавий рух почався в кінці 1906 р. за заснування катедр українознавства в університетах та за викладання українознавства в середній школі, але фактичне введення українознавства розбилося об різні формальні перешкоди. Так само нічого не вдалося досягти і в нар. шкільництві.

Загальна реакція, що запанувала в Росії 1907 p., приборкала розмах укр. культурно-освітнього руху. Багато »Просвіт« закрито: 1910 — в Києві, слідом за нею в Чернігові, потім в Одесі, Житомирі та ін. містах; тим, що ще існували, ставили всякі перепони. Укр. пресу поставлено в такі умови, що люди боялися передплачувати укр. часописи по селах і малих містах, щоб не стягти на себе переслідувань. Та все ж укр. культурне життя розвивалося невпинно, хоч і в обмежених рамках.

Не зважаючи на утиски й перешкоди, укр. громадянство на початку 1900-их pp. спромоглося на ряд прилюдних маніфестацій культурного характеру, які мали велике значення для розвитку нац. свідомости. Першою такою маніфестацією було урочисте відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві 30. VIII. 1903 p., далі ювілеї І. Нечуя-Левицького й М. Лисенка в Києві. На величні нац. маніфестації перетворилися похорони М. Старицького (1904), В. Грінченка (1910), М. Лисенка (1912) і Лесі Українки (1913) в Києві. Нарешті, на весні 1914 р. з нагоди заборони святкування 100-ліття народження Шевченка відбулися вуличні демонстрації в Києві, які знайшли відгомін у дебатах в Державній Думі. Хоча ще 1908 р. дозволено збирати гроші на пам’ятник Шевченкові, але справді збиранню пожертв і самому поставленню пам’ятника в Києві раз-у-раз чинилися перешкоди. Всі ці заборони лише радикалізували укр. визвольний рух, впевнюючи українців, що до визволення України можна дійти тільки революційним шляхом. Одним із важливих осередків укр. визвольного руху були якраз студентські земляцтва й громади при університетах.

Світова війна 1914 р. почалася під гаслом повного нищення українства і в самій Росії, і на Зах.-Укр. Землях, в Галичині й на Буковині, окупованих рос. військом. Але репресії зовсім не вбили укр. культурно-освітнього руху в Росії, і в кінці 1915 p., після погрому Росії на фронті, укр. громадянство знову почало домагатися українізації школи, припинення переслідувань українців в окупованих Галичині йі Буковині і взагалі свободи укр. культурно-нац. розвитку.