Чверть сотні років неволі «Нусі», або Пам'яті останньої зв'язкової Шухевича з Трускавця

ІА Дивись.info вирішила розповісти про її тернистий, та водночас захопливий життєвий шлях: про жінку, яка чверть століття провела у тюрмах, але не зрадила Батьківщині.

Зв'язкова головного командира УПА Романа Шухевича Дарія Гусяк провела 25 років у таборах, а на волю вийшла лиш тоді, коли їй виповнився 51 рік.

П'ятнадцятирічна членкиня УПА

Дарія народилася у туристичному Трускавці на Львівщині у національно свідомій сім'ї Юрія та Марії Гусяків. У сім'ї були троє дітей і всі — дівчатка. Окрім Дарії, були ще Олександра та Зеновія.

«Матеріально родина була забезпеченою, мали свою господарку, а також доходи від винаймання кімнат курортникам. Це давало можливість усім дочкам навчатися, що за Польщі було недешево. Проте добробут і навіть освіта в родині були на другому плані. На першому ж – українська ідея та відстоювання української гідності в умовах поневолення наших земель Польщею. Цим жили дорослі, тим переймалися і малі діти», - пише у книзі «Дарія Гусяк – вірна донька України, духовна мати українства» журналістка, публіцистка і громадська діячка, очільниця Львівської міської організації Всеукраїнської ліги українських жінок Лідія Купчик.

Близькими родичами мами були знамениті діячі ОУН Дмитро Данилишин та Василь Білас — герої національно-визвольної боротьби. Дівчина закінчила місцеву народну школу, та, будучи підлітком, мала тісні контакти з членами підпільної ОУН і виконувала доручення організації. Їй було тільки 15 років.

Після школи дівчина продовжила навчання у Дрогобицькій торгівельній гімназії та закінчила її в 19 років. Батька Дарії, Юрія, через рік заарештували органи НКВС, досі невідомо, як склалося його доля.

Через загрозу арешту з боку НКВС Дарія разом з матір'ю перейшла на нелегальне становище.

У 22 роки дівчина, разом з підпільницями Ольгою Ільків та Мартою Пашківською, поїхала до Стрия, де познайомилася з Катериною Зарицькою, від якої одержувала завдання та інструкції для організації хати-криївки.

Читайте також: Жінки українського націоналістичного підпілля: Що ми (не)знаємо про їхній досвід?

Діставши документи переселенців з Польщі, Дарія Гусяк з мамою і Мартою Пашковською організувала таку хату в селі Грімне Городоцького району. Тут три тижні 1947 року зимував головний командир УПА Роман Шухевич.

З цього часу 23-річна Дарія стала зв'язковою генерала Романа Шухевича. На Великдень наступного року в лісі її прийняли у члени ОУН. Були присутніми багато повстанців, а присягу приймав сам Шухевич.

Неволя «Нусі»

Через три роки 26-річну «Дарку» арештували, з другого березня радянські спецслужби утримували у тюрмі на Лонцького. Це був 1950 рік. Після року в ув'язнені Гусяк перевели до Києва, де слідство тривало.

За рішенням комісії Особливої наради при МДБ СРСР того ж року зв'язкову засудили за статею про «зраду Батьківщини». Вирок — чверть століття ув'язнення. Покарання Дарія відбувала в тюрмах Верхньоуральська та Володимира. Пізніше відправили в село Барашеве (Молдовія).

Тільки у березні 1975 року її звільнять, та Гусяк не отримала дозволу повернутися на Батьківщину. Жінка незадовго до цього відзначила 51-ші уродини.

Вона приїхала до Волочиська – містечка на Хмельниччині, де мешкала близько двадцяти років разом із подругою по боротьбі Катериною Зарицькою.

З 1995 року Гусяк жила у Львові. Займала активну громадянську позицію, виступала у пресі. Стала членом Проводу Конгресу Українських Націоналістів. За порадою політичної діячки Слави Стецько створила громадську жіночу організацію — Всеукраїнську лігу українських жінок та стала її головою, об'їздила всю Україну, створила осередки ВЛУЖ майже у всіх областях.

Як очільниця Ліги, Гусяк була співзасновницею Національної Ради жінок України, представляла цю організацію на міжнародних з'їздах і конференціях.

Читайте також: «З пожеж війни і з полум’я вогнів», або Як створили ОУН

«Якби не та війна, то я би ще пожила, а так відчуваю, що довго не витримаю», – зі сльозами на очах казала Дарія Гусяк у спогадах для УІНП.

«Увечері сідаю і переглядаю всі новини. Тяжко, але не дивитися – не можу. Найбільше болить, що кращі сини знову вмирають за Україну. Співчуваю росіянам, бо у них попереду великі труднощі. Російська Федерація довго не витримає, імперія загине – за все треба буде відповідати. Ми боролися за соборну Україну навіть тоді, коли її було розділено між різними державами. Донбас і Луганщину не треба віддавати. Вони тільки тепер починають відроджуватися. Важливо, що люди там самотужки стають українцями. Але державною мовою не можна поступатися в жодному разі».